Читати книгу - "Коли повертається веселка"

– Скільки йому років?

– Здається, трохи за двадцять. Студент…

– Де він живе?

– Тут, у Харкові.

– У Харкові? Дивно, вона вже лежала тут, а він жодного разу не приходив. Ви не знаєте, які в них стосунки?

– Чому ви ставите такі питання мені? Запитайте в Ладної, вона ж мама.

– Не можу. Річ у тім, що вона щойно попросила мене у випадку її смерті не повідомляти синові, спалити тіло в крематорії, а прах зарити під лавкою у парку, в Жовтоводську, це під Києвом. Вона намалювала план парку, лавку вказала. – Лікар розгорнув складений вчетверо папір. – Гроші залишила. І тільки після цього можна сказати синові про її смерть, ось його номер телефону. Вона категорично заборонила дзвонити йому до того…

Осока подивився на папір і промовчав.

– Я вважаю, що це недобре – не казати синові, – мовив Тарас Олегович. – Думаю, ви єдиний, хто може якось вплинути на неї.

Осока скуйовдив волосся і пробурмотів:

– Дурня якась…

– Це не дурня, це хвороба, – зітхнув він, – і медицині вона не під силу, в її мозку вже відбулися незворотні зміни. Може, зателефонувати її синові, нехай прийде? Це ж для нього буде такий удар…

– Удар? – не приховуючи єхидства перепитав Михайло. – Його мама хворіє, а він жодного разу не прийшов! Та пішов він знаєте куди!? Вона не хоче його бачити, і крапка! Слухайте. – Осока боляче стиснув плече лікаря. – Мені треба зараз їхати… це її бажання… це для неї. Зробіть усе можливе, аби вона мене дочекалась, прошу вас.

– Це від мене не залежить.

– Прошу вас!

Тарас Олегович побачив в очах Осоки сльози.

До вхідних дверей лікар розмірковував про ситуацію, що склалася, але тільки переступив поріг, як одразу про все забув.

Якби не такі властивості характеру, він би вже давно збожеволів у стінах цієї клініки, яку всі називали «Помірки».

Аеропорт «Бориспіль» зустрів Осоку мжичкою і сильним вітром, але це не зіпсувало його настрій – у Київ він прилетів не з порожніми руками. Осока вже дещо дізнався. Щоправда, це «дещо» було нечітким, і заради уточнення він мусив зустрітися з одним журналістом.

– Вулиця Володимирська, 51, – сказав Михайло, сівши в таксі. – Скільки звідси їхати?

– Зараз заторів немає, за годину доїдемо, – відповів таксист.

– Чудово. Я можу найняти вас на цілий день?

– А куди вам ще потрібно?

– Можливо, у Жовтоводськ.

– Я не проти.

– Чудово.

Осока дивився у вікно і спіймав себе на думці, що такого з ним ще не було: жодна жінка, окрім мами, не змушувала його так хвилюватись.

Якщо ви прийшли в редакцію о дев’ятій годині ранку і бачите на робочому місці журналіста, це означає, що він просидів тут усю ніч.

Вигляд у Олеся Марценюка, штатного працівника газети «Сьогодні», був ще й який: пожований, розтріпаний і злий. Ноут, що лежав на столі, розповідав про колотнечі, в які потрапляв його власник: на полірованій кришці було жорстко надряпано непристойне слово з п’яти букв. На огорожах і в під’їздах воно красується у варіанті з трьох букв, а тут до нього додали закінчення «ло».

– З’явився – не запилився, – буркнув Олесь, скривившись.

«Печія в нього, чи шо?» – подумав Осока, зняв плащ і кинув на спинку стільця.

– Ми тут говорити не будемо, – сказав Олесь. – Пішли.

Він запхав ноутбук під пахву, цигарку в зуби, штовхнув ногою двері й пішов до запасного виходу в кінці коридору. У коридорі пахло хлоркою і на підлозі ще були де-не-де мокрі плями. Біля сірих металевих дверей, що вели до сходів, стояло чотири пластмасові стільці.

– Бери, – сказав Олесь і схопив крайній стілець із наклейкою «Сьогодні» збоку.

Михайло послухався і взяв такий самий стілець. На двох інших була наклейка «Громада».

Вони піднялись сходами, і Олесь штовхнув білі фанерні двері. Зайшли у маленьке порожнє приміщення з брудним вікном – у курилку.

– Сідай, – сказав Марценюк, відчиняючи вікно.

Михайло поставив стільчик на підлогу, застелену старим потрісканим лінолеумом, і сів.

– Хто замовив статтю? – запитав колега, струшуючи попіл у старе емальоване медичне судно, що стояло на підлозі. Емаль з країв була відбита, всередині лежало кілька недопалків і обгорілий сірник.

– Я не можу цього сказати.

– Можеш не казати, але май на увазі, що замовник тебе підставляє, – багатозначно сказав Олесь. – Він добре платить?

– Ні, це інше, я йому винен. – Михайло зробив наголос на «я».

– А-а! Нюхом чую, твій замовник чудово знає, куди ниточка веде. Йому не потрібен Рома Демиденко, йому потрібний хтось інший. Демиденко не та пташка. – Олесь гидливо скривився. – Дурний ти, раз вплутався.

Його злісна інтонація зачепила Осоку.

– Слухай, не треба свою