Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

І не встигли вовченята нічого подумати, як дві руки вхопили їх за в’язи обох разом і потягли крізь вікно всередину комори. Вони, гепнувшись об долівку, сиділи і злякано позирали на всіх.

– Не кричіть і не ворушіться, бо тут вам і амінь, – промовив грізно, блискаючи очима, Самко і направив на них свого пістоля.

Випещені рожеві обличчя Мітрічевих синів зблідли. Вони в своїх новеньких чумарочках та блискучих чобітках сиділи долі, нагадуючи ляльок з вертепу.

А тимчасом зникали за вікном один за одним недавні в’язні. За ними виліз і Марко й став біля вікна.

– Коли хочете бути живі, то сидіть отут мовчки й не ворушіться. А коли з вас хто писне, ми повернемося й рішимо вас, – наказав Самко синкам Мітріча. – Ми розбійники, – додав він, вилазячи у вікно.

Хлопчаки сиділи, наче онімілі.

Ще раз глянув на них грізно Самко знадвору і зачинив віконницю. А Марко взяв на плечі обидва мішечки.

У ту мить вийшла з хати Мітрічева господиня, тілиста і добре зодягнута. Вона роззявила рота, мабуть, хотіла щось сказати, коли ж Самко глянув на неї так грізно, що вона скрикнула голосно і зникла в сінях, зачинивши двері.

Озирнувшись навкруги, з пістолем в одній руці, з патерицею, в другій, Самко, мов справжній розбійник, кивнув мовчки головою Маркові, і вони пішли швидко через город у той бік, де манячив ліс, а за ним ховалося на ніч сонце.

Уже на шпилі почули вони позад себе в селі гучний репет, мабуть, у дворі Мітріча. Незабаром почувся з села церковний дзвін на сполох. Ще швидше пішли хлопці. А коли вже наближалися до лісу, позад них загомоніли люди, мабуть, погоня; але вже смеркло і неможна було нічого бачити в далечині.

Самко зупинився, підсипав на поличку пороху і стрельнув у той бік, звідкіль чувся гомін. Там одразу усе вщухло.

Повільно й байдуже увіходили бурсаки в ліс, і на цей раз він їм здався не тільки не страшний, а навіть рідний, бо ховав їх від ворогів.

– Ось як воно, Марку, люди людей розбійниками роблять. Чи думали ми з тобою, що поробимося тими, для кого густий ліс батько, а темна ніч мати? – запитав Самко.

Нічого йому не одповів Марко, бо, йдучи, він запихався хлібом.

Одпочивши трохи на узліскові, вони вирішили не забиватися в ліс, а краще піти понад лісом і вже не думати спати оцю ніч, а чухрати далі від села, де наробили шелесту.

Два дні минуло після того, як гостювали бурсаки в попа й Мітріча. Вони йшли узлісками на південь за сонцем. Ночували де доведеться – в лісі, на купинах серед болота, де настигала ніч. Пригод їм ніяких не траплялося, бо не зустрічалися з людьми.

На третій день подорожі вони опинилися серед такого болота, що, здавалося, нема йому краю. Хилитався під ногами неначе живий ґрунт; нічого й думати, щоб сісти та одпочити, а треба тільки дивитися, де купиння, та йти по йому, щоб не провалитися.

Пів дня йшли болотами і надвечір опинилися знову у лісі, біля неширокої річки з такою прозорою водою, що й дно було видно. Заночували над берегом, потім передяглися у свої бурсацькі кути і рушили понад річкою.

Дедалі берег робився крутіший, річка вужчала, вода йшла бурунами.

Зупинився Марко, нахилився над кручею і промовив:

– Отут, мабуть, є ра...

Він не доказав, бо завалився під ногами в нього ґрунт і він з укупі, мішком, де було вже небагато хліба, гепнувся у воду і пірнув з головою на дно. Виринув, вхопив однією рукою підкапок, другою рукою вхопився за патерицю, що подав йому Самко. Виліз на берег, а мішок з хлібом де й дівся. Скаламутилася дуже вода, не видно, чи він поплив, чи лишився на дні.

– А, щоб тебе, Перуна, – сказав, сміючись, Самко.

Роздягнувся Марко, викрутив мокру одежу, надів, і знову пішли вони понад річкою, оточеною густим лісом. Аж ось зупинився на мить Самко, потягнув носом повітря, озираючись навкруги.

– Мабуть, тут десь неподалік житло.

– Може, – погодився Марко.

Незабаром почувся шум води, заманячив водяний млин з містком на греблі, а біля млина на невеликій зеленій леваді над самим берегом по той бік річки стояла хата, не дуже велика, весела, чисто побілена, хоч і рублена, з ґанком.

Будівля така, як у селян, що понад Дніпром під Києвом.

Подивився Самко навкруги. Більше нема ніде поблизу хат, скрізь навкруги ліс. Але чутно, що десь неподалеку гупають гучно сокири, рубають, мабуть, люди ліс.

– Посидьмо, Марку, отут, щоб нас не бачили. Пождемо, поки хто вийде з хати, подивимося, що воно отут за люди, – сказав обережний Самко. Лихо навчить бути обережним.

Сіли хлопці під кущем супроти хати, так неподалеку, що якби добра тичина, то з цього берега дістав би до того, аж до ґанку хати.

Ждати, щоб хто вийшов з двору, не