Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гра на багатьох барабанчиках 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гра на багатьох барабанчиках" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 90
Перейти на сторінку:

Я нерішуче рушила в його бік і зрозуміла, що має відбутися бійка. Що він мене не випустить.

Він умів читати мої думки. Схопив мене за руку й стиснув. У нас у обох побіліли пальці. У раптовому, гарячому відрусі паніки я подумала, що не знаю, що мушу робити, що повинна діяти сама, що я повинна стати для цього божевільного від страху чоловіка спокійним і надійним прикладом. Узяти в обійми його тремтіння, вгамувати його страх, заспокоїти його. Я поклала йому руки на плечі, прикрила його ковдрою. Притулила його. Відчула, що мій страх зникає, як дим. Оце я стаю широкою й пласкою рівниною, незворушним фрагментом пейзажу. Усе гаразд, я обіцяла йому, що не піду, поки він сам цього не схоче. Пригадала собі пані Анну, що вона не спить і що єдиним порятунком для світу є сон, її сон і наш сон. Лише тоді ми прийдемо до себе, наш сон зацерує всі діри, через які добувається наверх саме лиш зло, непроникна темрява.

— Спати, Че Ґеваро, спати. Будемо спати, — повторювала я.

Я монотонно називала предмети, які готуються до сну, немовби читала особливу молитву — засинають зупинки й дороговкази, вуличні ліхтарі й східці біля входу в крамниці, автомобілі й комини на дахах, дерева, перехрестя, велосипеди, парапети на мості, трамвайні рейки й кошики для сміття, фантики від цукерок і недокурки, використані квитки й порожні пляшки від пива. І усі вулиці на Саській Кемпі — Французька, Оборонців і Хоробрих, Атенська й Саська, а також в інших районах, під кінець уже самі лиш райони й самі міста. Катовіце й Ґданськ. Вальбжих і Люблін. Білосток і Мронґово. Сон суне над самою землею, як грім, як темний, теплий дим. Оповиває усю країну дивним заціпенінням. Люди усюди підносять до облич руки й протирають сонні очі. На дорозі під Калішем автомобілі стають на узбіччі, а водії лягають край дороги спати, просто в сніг. Поїзди затримуються й дрімають у полях, кораблі монотонно колишуться на рейдах, до сну кличе портова сирена. Засинають верфі й зупиняються конвеєри на нічних фабриках. Позіхає ведучий у телевізорі, а потім вкладається спати перед очима сонно здивованих людей.

Я тулила його, як тулять дітей, і не було в цьому нічого непристойного, нічого незаконного, бо ми обоє були однаково крихітними, однаково маленькими. Ми летіли у цій маленькій, повній паперів квартирці з власним електричним сонцем, як одірваний всесвіт із прозорими крихкими стінами, мильна бульбашка над великим морозним містом. Повільні оберти навколо невидимого центра. Я відчула, що його тіло в'яне й стає важким, наче дозріло і має впасти на землю, щоби тепер із неї черпати добру силу, яка вже не дозволить, щоби його здмухнули, як фантик від цукерки. Мені здавалося, що між нами відкрилися шлюзи — зі скреготом, з благоговінням, великі річкові ворота, що оцим колисанням ми урухомили могутній механізм, натиснули кнопку. І тепер його вже не можна затримати — ріки зливалися воєдино, його і моя, зустрічалися, щоби поєднатися й перемішатися, і якусь мить я мала радісне відчуття, що саме так і має бути, що я візьму на себе його страх і розчиню його в собі, як грудку льоду у теплій воді, що, по суті, якби це все можна було зважити й підрахувати, якби можна було визначити міру його страху і мого спокою, вийшло би на моє; я розложистіша за нього, мене є більше. Моя ріка тепліша, випестувана на рівнинах, нагріта сонцем. Він — ледь що маленький струмок, крижаний і неспокійний. І тільки-но я про це подумала, як перелякалася, бо почала втрачати обриси. Маленький струмок переповнювався й вирував, впадав бурхливо, вириваючи дно. Ніс із собою якийсь мул, каламутнішав, атакував чимраз шаленіше. Але все це діялося під спудом, цього не можна було бачити. Че Ґевара заплющив очі й зітхнув. Мені здавалося, що він зараз засне. Але там під спудом почалася битва, натиск, насильство, вторгнення. Під спудом отой невинний старушок ішов напролом, примушував мене дихати в його панічному ритмі. Зсередини, як кола на воді, почали накочувати на мене хвилі паніки. Маленькі крижані уламки перетворилися раптом у дрож, який поволі охоплював усе моє тіло. Я ще пробувала втекти від того чогось страшного, вишкіреного, потворного, але наперед знала, що ніяка втеча неможлива. Бо це був остаточний стан, головний стан. Усе інше нам тільки здавалося. І раптом я зрозуміла, що він, Че Ґевара, має рацію — як могло статися, що це не спало мені на думку раніше? — за нами стежать, сидять на дереві, готують найстрашніші катівні, знають про нас усе. Якісь розмазані люди, темні постаті, сплетені з тіні, але поєднані слизькими пуповинами з темною серединою землі. Справді, чому б не могли сидіти на деревах, якщо відомо, що вони здатні на все? Чому не могли би стежити за нами в біноклі з тополі перед вікном? Як це могло видатися мені абсурдним? Десятки чоловіків у темних плащах, які прокрадаються завулками; сховані в подвір’ях міліцейські собаки; тихе потріскування радіостанцій; вибалушені очі ноктовізорів, націлені у кожне вікно. У своїх таємних садибах мають цілі тонни оснащення, яке нам навіть і не снилося. Тримають руку на пульсі кожного з нас. Диригують історією, тягнуть за мотузки, роблять нам із мозку воду, наказують бачити те, що хочуть, — і ми це бачимо. Підсувають нам під ніс готові речення — і ми їх вимовляємо. Друкують фальшиві газети, у яких описують світ так, як їм хочеться. Примушують нас вірити у щось, що не існує, і заперечувати те, що очевидне. І ми це робимо. Прикидаються нашими друзями, і навіть — так, так — я ніколи не можу бути впевнена, чи той, кого я бачу в дзеркалі, це справді я.

Я підхопилася й поправила штори з рушників на вікнах і про всяк випадок закрутила головний газовий кран. Навшпиньках перевірила, чи двері замкнені на всі замки. Він водив за мною очима як хтось, хто знає.

— А бачиш? А бачиш? Я ж казав. Казав, — бурмотів він.

Ми до ранку сиділи з ним, притулившись, на постілці з газет. У моїй голові цілу ніч розквітали дивні думки, схожі на ті хирляві білі

1 ... 47 48 49 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра на багатьох барабанчиках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра на багатьох барабанчиках"