Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Подарунків?! Так у нас же немає нічого! — у розпачі зітхнув Денис, але Михась відповів:

— Не хвилюйся, будуть тобі подарунки для русалок.

Старий рибалка запропонував:

— Приходьте завтра на берег. Наважитеся — попливемо.

Дорогою до табору Денис розпитував Михася:

— А звідки дід із русалками знайомий? Рибалки з ними дружать?

— Аякже, дружать, — промовив Михась. — Скількох вже молодих хлопців ці дівки потопили… Дід не дружбу з ними водить, а має захист від них. Арсеніка подбала, щоб діда не чіпали. Вони її слухають, бо батько в неї — водяник. Він, хоча взагалі-то — істота мерзенна, та тут допоміг, не відмовив.

Макс озвався з торби:

— Все це звучить так переконливо, що мені вже розхотілося виходити в море з цим дідом.

Михась відповів, навіть не повертаючи голови до кота:

— У тебе є інші пропозиції?

— Поки що немає.

— І не буде. З Острівної в’язниці неможливо втекти ніяким іншим шляхом.

До розмови, що вже більше скидалася на суперечку, знову приєднався Денис:

— Чуєш, Михасю, ти казав, будуть нам подарунки для русалок. Та де ж їх взяти?

— А ти в Іринки попроси. У неї купа різного непотребу коштовного. Нехай віддасть, що не жаль.

— І навіщо русалкам коштовності? — промовив Денис сам до себе.

— А Іринці вони нащо? — відповів на те Михась.

Виявилося, що Іринка не поділяла Михасевої думки. Вона так звикла до ролі Променя Сонця, що тепер не уявляла свого життя без розкішних суконь і прикрас. Вона ходила туди-сюди перед розгубленим Денисом і голосно сварилася:

— Ні, це нечувано! Вони вирішили, що мені не потрібні мої коштовності! Може, я сама вирішуватиму, що мені потрібно, а що — ні?

— Вибач, ми думали, у тебе багато всього, а нам необхідно щось дати русалкам… — Денис говорив ледь чутно.

— Ну то дайте їм щось інше, чому саме мої особисті речі?

Макс, хоч досі сидів мовчки і слухав, нарешті не витримав:

— Знаєш, Іринко, ти таки дуже змінилася.

— Невже? — різко поглянула на нього дівчина. — А ти думаєш, легко бути Променем Сонця?

— Я думаю, нелегко бути людиною. Спробуй згадати, що це таке.

Іринка спалахнула. Її щоки стали червоними, вона стисла руки в кулачки й хапала повітря, намагаючись щось сказати, але навіть не могла знайти слів. Нарешті промовила тремтячим голосом:

— А ти вважаєш, я вже — не людина?

Вона раптом схлипнула, впала на ліжко і гірко розридалася. Макс мовчав. Денис не витримав, підійшов, сів біля дівчини, хотів погладити її волосся, та не наважився.

— Ну не плач, Іринко, Макс не хотів тебе образити. Просто він мав на увазі, що треба бути чуйними, людяними, розумієш?

Іринка заплакала ще гіркіше, а потім підвелася з ліжка, швидко підійшла до скрині, дістала звідти купу намист, браслетів і віддала Денисові. Він взяв їх незграбно, невпевнено і з великою вдячністю.

Наступного вечора Денис і Макс у супроводі Михася чекали біля моря на старого рибалку. Його човен підплив тихо, майже нечутно.

— Ну що, готові, не передумали? — запитав дід.

— Не передумали, — відповів Денис.

— А де ж твій супутник?

Денис закусив губу. Він багато разів уявляв, як пояснюватиме ситуацію.

— Розумієте, — промовив він невпевнено. — Мій товариш — не проста людина, а кіт, тобто не кіт, а хлопець, перетворений на кота. Але він дуже розумний і спритний!

Дід усміхнувся:

— Ну то де ж він? У торбі, чи що?

Виявляється, Михась уже встиг все пояснити рибалці.

— Тут я! — визирнув із торби Макс.

— А й справді — дивина, — нахиляючись, щоб ліпше роздивитися кота, промовив дід. — Хоч у мене онука й чаклунка, такого я ще не бачив.

— Що далі, то веселіше, — пробурмотів Макс так тихо, щоб його не почули. — Сподіваюся, вона хоч безпечна!

Човен відплив від берега. Макс виліз із торби і спокійно милувався тихою темною водою, на якій де-не-де виблискували відображення світла ліхтарів та віконець рибальських хатин. А далі — лише чорно-синє море та безодня неба в розсипах зірок. І чути тихий плескіт весел. Максові не хотілося думати про небезпеки та труднощі, що чекали попереду. А Денис постійно напружено розмірковував, уявляв різні варіанти розвитку подій, аж поки задрімав.

Прокинувся він від того, що на обличчя плеснули водою.

— Що за жарти?! — сердито вигукнув він, але раптом зрозумів, що відбувається, і ніби язика проковтнув. Над