Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Повернутися дощем 📚 - Українською

Читати книгу - "Повернутися дощем"

844
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повернутися дощем" автора Світлана Талан. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 160
Перейти на сторінку:
принаймні утамувати спрагу, але ноги важкі, як свинець. Лише заплющити очі та дати відпочинок стомленому тілу…

Геннадій підхопився від дзвінка мобільника, інтуїтивно схопився за зброю.

— Ти чого? — почув він лагідний голос Улянки. — Вибач, що розбудила, я не навмисне, ти так міцно спав.

— Я заснув? — Він протер очі.

Улянка сиділа поруч, посміхалась до нього. Чарівна усмішка, на щоках — невеличкі привабливі ямочки, а поруч недівочий автомат Калашникова.

— Я завела будильник, щоб не проспати, прокинулася раніше і забула його відімкнути, — винувато промовила Уля.

— Я… я не збирався спати, — закліпав очима Геник. — Тобі також дали час на відпочинок?

— Так, — кивнула, і чубчик прикрив її брови аж до чорних пухнастих вій. — Зараз перекушу, як щось залишилося, і піду на вахту.

— Куди?

— На горище школи, там є вікна, тож будемо пильнувати, — пояснила Уля. — А ти вже перекусив?

— Ще ні. Що нового чути?

— Краєм вуха чула від командирів, що деякі частини покинули зону бойових дій під Іловайськом, піддавшись паніці, — стишеним голосом сказала дівчина, — на штурм міста пішли лише добровольчі батальйони. Попередня інформація про незначні сили противника виявилася неправдивою.

— Так, наші хлопці теж про це говорили. Комбат сказав, що після відступу деяких наших частин утворилася дірка в лінії блокування. Такі невтішні новини трохи напружують, але я вірю, що ми візьмемо місто та втримаємо. Тільки б трохи допомоги! Бо протитанкові гармати погано протистоять потужній артилерії ворога.

— Треба вистояти, — погодилася Уля, — якби ще допрацювала розвідка… Та що ми тут розмірковуємо? Перед нами стоїть завдання, і ми повинні його виконати, а про інше подбає командування. То ми йдемо їсти чи ні? — Уля підвелася.

— Схоже, ми все проспали і потрапимо на розбір шапок, — посміхнувся Геннадій.

Уля та Гена увійшли до шкільної їдальні. Кілька військових зазирали в каструлю на плиті, інші дрімали по кутках.

— Привіт, друзі! — сказав Геннадій. — Є щось кинути до рота?

— Є, — буркнув один юнак, — окріп і печиво.

— І все?

— Подякуй і за це. Були залишки тушонки, то ще звечора віддали її цивільним у спортзалі.

Геннадій почухав потилицю, посміхнувся до Улянки:

— Ходімо обідати.

Вони налили в склянки окріп, юнак дав по два печива.

— Нема більше, — винувато знизав плечима.

— Ніколи в спеку не пив окріп, — зауважив Геник. — Але треба шлунок розігріти. От чай, то інша річ.

— А ти вважай, що п’єш чай, — сказала Уля, сьорбнувши окропу. — Шкода, що без цукру.

— Навіщо він? Кажуть, що багато цукру шкідливо.

— Отож, і так пересолодили, — засміялася Улянка.

Ледь встигли допити, як до них підійшли Злий і Мона. Хлопці попросили підмінити їх на півгодини, щоб трохи відпочити.

— Ходімо, я все покажу, — сказав Злий. — Уляно, ти вільна?

— Ні, я вже йду на завдання. — Дівчина закинула автомат на плече.

Поправивши ремінь, вона підморгнула Гені і пішла. Бійці спустилися в напівпідвальний спортзал, де від обстрілів сховалося кілька сотень мирних мешканців міста. Електрики не було, невеличкі вікна нагорі пропускали обмаль світла з вулиці, тож у спортзалі було напівтемно. Люди, здебільшого жінки з дітьми, позаймали місця на підлозі подалі від вікон. Для дітей розгорнули спортивні мати, на які жінки простелили ковдри, які встигли прихопити з собою із домівок. Здавалося, що діти відчували тривогу і страх дорослих і не шуміли, не бавилися, притискаючись до своїх матерів. Чоловіків майже не було, хіба що поважного віку. Страх за життя та дітей зігнав усіх сюди, він відчувався в напруженій атмосфері, яка панувала вже кілька днів. Сперте повітря тиснуло, стояла задуха, але на такі дрібниці ніхто не звертав уваги, всі прислухалися до кожного вибуху та пострілів. У декого з присутніх на обличчі неприхований страх, в інших — приреченість. Коли якась дитина починала стиха скиглити і питати, коли вже додому, на неї звідусіль націлювалися невдоволені погляди і матері заспокоювали дитину, обнімаючи ще міцніше.

— Ось тут можна присісти. — Злий подав стілець. — У пакеті їхні мобільні. Будуть просити — не давай, є наказ.

— Чому? — здивувався Геннадій.

— Ти можеш гарантувати, що серед них нема сєпаратистів, коригувальників чи розвідників? Я — ні. Так надійніше. До того ж усе одно нема зв’язку. Зараз підійдуть ще бійці, тож ти будеш не сам, — сказав Мона. — Ми трохи покимаримо і повернемося.

Хлопці пішли. Геннадій сів на стілець, сперся на спинку. Гули від втоми тіло і ноги. Скільки він поспав? Здавалося, відпочинку як не було, і знову хотілося пити. Підійшли бійці, принесли стільці, сіли поруч.

Знову запрацювала важка артилерія, здригнулися стіни приміщення, і зі стелі посипалася штукатурка. Одразу заплакало немовля.

— Тут є маленькі діти? — спитав Геннадій

1 ... 47 48 49 ... 160
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повернутися дощем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повернутися дощем"