Читати книгу - "Варіант №1. На альпійській верховині"

Ці кроки до небезпеки були мені вже добре відомі. Я підвівся, звісив ноги з ліжка й рішуче сказав:

— Чекай, юначе! Ти нікуди не підеш!

Він вибалушив на мене очі. Певно, зрозумів, що я не спав, і злякався того, що його чекає. Мені здалося, що він на мить втратив глузд з переляку. А в таких випадках юнаки бувають готові на все.

Мені теж треба бути готовим відвернути будь-яку несподіванку. Я підскочив до нього. Він вихопив пістолет. Мені вдалося одним рухом обеззброїти його. Недаремно ж я шість місяців у «тюрмі» вивчав дзю-до. Затулив йому рота й кинув на ліжко. Зачинив вікно, прислухався коло дверей — нічого не почув.

— Вставай, — наказав я, — і кажи, що ти надумав.

Він лежав долілиць і плакав.

— Тобі тут тяжко і ти вирішив утекти? Так?

Він продовжував плакати.

— То що ж виходить? У Болгарії ти мріяв помандрувати, подивитися цікаві міста, гарних дівчат, порозважатись у таких закладах, яких немає ні в Старій Загорі, ні в Софії. Три роки ти складав іспити в університет, та так і не зміг вступити. Батько й мати щодня дорікали тобі, що ти ледар і невдаха. І ти знайшов вихід у втечі. Але життя тут виявилось зовсім не рожевим. На тебе чекає тут собача смерть, яка спіткала Безрукого і Кирпатого. Чи не так, зелений хлопчисько?

Він підвів голову і, вже не володіючи собою, закричав:

— Хай так! Ви вб'єте мене? Чого ж чекаєте?

Я затулив йому рота долонею і пхнув обличчям у подушку. Він заридав. Сів біля нього, почекав, поки він заспокоїться, й поклав руку йому на плече.

— Приведи себе до ладу, поки хтось не прийшов. Ніхто не повинен нажитися на тому, що тут сталось. З кожним трапляються такі випадки, а найчастіше з молодими.

Анто підвівся, витер мокре обличчя, але все ще схлипував. Я обійняв його за плечі і сказав:

— Слухай, друже. Я не настільки старший за тебе, щоб давати тобі поради, але коли хочеш, скажи мені, що ти надумав. Обіцяю, що розмова залишиться між нами.

— Та що там, — затинаючись, мовив він. — Вирішив утекти.

— А ти не подумав, що тут ми стежимо один за одним, і перш ніж ти вийдеш за огорожу, тебе вб'ють, як Стойна.

— Я міг вийти. Мені дозволили піти в місто.

— А потім?

— Потім — до кордону.

— Сам?

— Ні. Домовилися з одним другом. Він утік з Болгарії разом з дружиною. Обдурили, обіцяли, що тут йому буде краще, і тепер він хоче повернутись назад.

— А ти не припускаєш, що він готує тобі пастку?

— Я добре його знаю.

— А як ви перейдете кордон?

— Знайдемо спосіб або…

— … або кулю, — додав я і пригорнув його. — Слухай і знай, що тобі дає пораду щирий друг.

Хотілося мені сказати «товариш», але я стримався.

— Не тікай. Твій знайомий, побачивши, що тебе нема, піде сам. Відмовся від утечі й запам'ятай одну річ. Людина завжди сильна й права, коли думає й діє в ім'я Болгарії. І в часи турецької неволі, у царські часи і в наш час. Усе, що діється в ім'я Болгарії, то добре й стане сил здійснити це як слід!

Замовк. Йому чи собі я навіював це?

Мені хотілося говорити такими словами, які переконали б і його, і мене в тому, що нам вистачить сил, бо тут тільки ми двоє думаємо як болгари.

— Що надумав, зовсім не те: ти можеш більше зробити для нашої вітчизни. І запам'ятай ще дещо. Жодного слова, з ким би там не було, про те, що тут сталося, ані з полковником Кларком, ні зі своїм другом і його дружиною, якщо зустрінетесь. Бо, мій хлопче, навіть мимовільна помилка тут спокутується кулею.

Віддав йому пістолет.

— Візьми цю іграшку й, доки не збагнеш, проти кого її спрямовуєш, не клади палець на спуск. Між іншим, не зайве було б тобі трохи потренуватися, бо ти видаєшся мені кволим і непідготовленим для двосторонніх зустрічей. А тобі доведеться зіткнутися і з далеко спритнішими, ніж я.

Він подивився на мене. В очах його виник подив. Я підбадьорливо всміхнувся до нього й знову обійняв. Здивування так і не згасло в його погляді.

Кількома днями пізніше — на лихо чи на добро — Кларк повідомив мене, що наступного ранку ми з генералом Ніколовим виїжджаємо до Відня. Якщо мені треба вийти в місто, щоб купити те-се, автомашина до моїх послуг.

Мені нічого не було потрібно, та й зайве з'являтись у місті. Ми домовилися з генералом, що зустрінемось на аеродромі. Ці дні Анто весь час був на моїх очах. Помітив, що він потай стежить за мною все з тим же здивуванням. Я вибрав момент, коли ми тренувалися у стрільбі й стояли в тирі поруч. Запитав:

— Ти пам'ятаєш ті слова, які я говорив тобі? Людина завжди сильна й права, коли думає й робить щось в ім'я Болгарії. Я чув це від одного мого земляка, він це чув від свого батька, а батько його — від свого батька, який бився на Шипці.

Анто опустив свій пістолет. Я зрозумів,