Читати книгу - "Химери Дикого поля"

колишні джури отримували нові імена і відносили тіла загиблих на курган з дров. Поступово там опинилися всі трупи паничів. По боках слуги склали тіла вбитих джур, яких не згадували по імені. Непийпиво знову прославив Ісуса Кривавого, після чого засурмили сурми і паничі підпалили курган з кількох боків. Вогонь швидко поширився по сухій деревині, перемішаній з сіном. І ось вже весь курган охопило величезне багаття, у якому тіла вбитих почали рухатися, наче оживали на мить. Всі стояли мовчки навколо кургану, аж поки все дрова не перегоріли, спаливши і тіла.

– Най шлях вам до Небесної Січі буде легким! – сказав Непийпиво. – Ми опатрили про мертвих, тепер дамо раду живим!

Непийпиво віддав булаву і став на коліна.

– Борня закінчилася, і я складаю з себе моц гетьмана, який Свята Січ здарила мені. Немає гетьмана Непийпива, є брат Непийпиво! Коли зробив що ледаяко, коли милився чи омішкував, нехай зараз отригнуть се і нехай шацують мене строго! – він дивився до інших паничів.

Вийшли кілька з них, мабуть, найбільш шановних. Підняли його під руки і самі вклонилися.

– Брате Непийпиво, ти був буий і ти був ярий! Визичив ти Січ. Під твоєю орудою звалчили ми диких! То дякуємо тобі!

– Дякуємо! – кричали всі паничі.

– Хочу подякувати і я! – сказав Непийпиво і почав довгу промову, у якій згадав десятки паничів і їх подвиги у битві. Одним з перших назвав брата Набоку, якому подякував за пораду підпалити траву і за багатьох вбитих диких. Говорив і говорив далі, по пам’яті, здається, нікого не забув з тих, хто проявив себе у битві добре. – Дякую всім вам, браття, вельможне панство січове! Ми звитяжили диких і маємо нині обходити се! За столи!

Паничі сіли за столи, слуги почали метушитися, подавали їжу. Я підносив шматки м’яса Понамці, підливав пиво до її кухля. Паничі їли, гомоніли між собою, чим далі, тим гучніше, згадували про битву, про диких. Я помітив, що серед них не прийнято було хвалитися власними подвигами. Ніхто не бив себе у груди і не розповідав, як вбивав диких пачками. Говорили про те, як билися інші. Часто згадували брата Набоку, який вигадав підпалити траву і тим збив атаку диких, не дав їм битися у повну силу. Також згадували, як Набока відчайдушно рубався з дикими, ухилявся від їх списів та палиць, атакував, атакував, атакував. Було помітно, як Понамці приємно від цих розмов, вона аж розчервонілася, щось там і сама казала про подвиги інших, про покійного Жоха, який помер, але перед тим вбив з десяток диких.

– А заспіваємо, браття! – крикнув один з паничів, і всі погодилися, попросили почати брата Яроша, що прибув з прикордонних башт.

Ярош той, я бачив, кілька разів невдоволено дивився на Понамку, мабуть, заздрив її славі. А тут вийшов і заспівав красивим, сильним голосом про двох братів, які стерегли коней у степу, а потім одного з них вбили дикі. Не просто вбили, а викрали, розірвали на шматки і з’їли. Тоді інший брат сів на вірного коня і поїхав вбивати диких. І лише коли назбирав ціле намисто з відрізаних дикунських вух, заспокоївся і повернувся до Січі.

Далі паничі ще співали, балакали, розійшлися вже далеко за північ. Нетверезі та задоволені. Але яке не свято, а табір надійно стерегли джури, невеличкі загони яких постійно їхали до степу і поверталися.

Вранці я поніс Понамці води, бо вона добряче вчора набралася. Подивився руку. Потроху вже нею рухала, то можна було сподіватися на одужання. Паничі збиралися повертатися по своїх куренях чи фортецях. Непийпиво запросив Понамку їхати з ним по Січі, збирати різні відомості. Понамка погодилася, то ми і поїхали.

Спочатку до сусіднього куреня Саловоза, одного з трьох степових куренів. Там нас радо зустріли, я помітив, що Понамку почали дуже поважати, кілька разів піднімали келихи за славного брата Набоку. Набралися добре паничі, мені довелося допомагати Понамці дійти до башти, а там вже далі її джури повели до кімнати. Нам з Сашком показали наші місця, де поспати. Роботи не було, бо до служби у курені нас не залучали. Сашко влігся відсипатися. Мені дуже хотілося кави, але її тут не знайдеш, то узяв кухоль з трав’яним чаєм і пішов на стіни куреня, почав роздивлятися околиці, бо ще було світло. На відміну від інших куренів, у степових було небагато рабів, бо оброблялося менше землі. Усього кілька десятків ланів на схід від куреня, тоді як з інших боків був степ, що тягнувся аж до пагорбів. У степу паслися стада коней та мулів. Пасти їх рабам не дозволяли, мабуть, через побоювання, що втечуть. То за табунами ходили лише слуги, джури та паничі. Так розумію, що час від часу степові курені відправляли до інших куренів коней та мулів, за це отримували продукти землеробства, яких тут не вистачало. Якраз допивав чай, коли прибула валка з іншого куреня. Слуги вигнали кілька десятків підвальних рабів, які почали тягати оклунки з возів. Привезли борошно, картоплю, яку тут називали ріпою, і цілий віз в’ялених свинячих окостів. Поки валку розвантажували, слуги поїхали у степ і пригнали звідти два десятки коней і півсотні мулів. Мені стало цікаво, які тут правила. Скільки продуктів віддають за коней? Чи існує якась ціна, чи тут комунізм, скільки можуть, стільки і дають?

– Слава Січі, – сказав хтось позаду, я аж підхопився з переляку, бо не чув, як хтось підійшов. Позаду мене стояла жінка. З глечиком. – Хочете ще чаю?

– Дякую, хочу.

Жінка присіла поруч і подала мені глечик. Вона була молода, років двадцять, чисто одягнена, навіть з квіткою у волоссі.

– Як тебе звати? – спитав я.

– Явдошка.

Тут усіх слуг звали або Ванька, або Танька. Право на звичайне ім’я мали лише джури, яких звали Петро чи Степан. А ось прізвисько, Непийпиво або Набока, вже було лише у паничів.

– Тебе не лаятимуть, що не працюєш? – спитав у неї.

– Мене десятниця наша прислала.

– Для чого? – здивувався я.

– Жеби служила я вам, – вона говорила просто, не кокетувала, дивилася в очі.

Я спочатку здивувався, а потім зрозумів, що і думати забув про секс. Оці дні на Січі були такі виснажливі, що я жодного разу і не згадав про жінок. І зараз би не згадав, сидів би, думав про соціально-економічний устрій цього дивного краю. А тут прийшла, сидить он поруч.

– Тобі наказали прийти до мене? – перепитав про всяк випадок.

– Так.

– А я тобі подобаюся?

Вона здивовано подивилася на