Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Чорний лабіринт. Книга третя 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

246
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорний лабіринт. Книга третя" автора Василь Павлович Січевський. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 118
Перейти на сторінку:
десь там, за Сонним озером.

— А так, а так… Там, коли ще не злапали більшовики. Але ні, він твердий, його не злапають. Живцем не дасться.

— Годі, всі ми тверді до часу…

— Ой, ой… — підозріливо зиркнув на емісара Еней. — Кожному хочеться жити, то правда…

— Я думаю так… З Кужілем зустрінемося після того, як в ефір піде наш виклик. Отримавши підтвердження, що літак вилетів, ті двоє поведуть радиста на цвинтар К-3. До речі, розтлумачте хлопцеві, що значить оте пугу-пугу й усе інше, про що згадує 135-й. Вони вже нехай подбають, щоб Максим потрапив до Леміша, а ми тим часом… Коли оружна боротьба — блеф, фікція, моє місце там, де потрібна моя голова пропагандиста ідей національної революції.

— А так, а так… Хіба можна розкидатися такими світлими головами?

Тур промовчав, колючки в словах Енея шпигали честолюбство, але помічати їх вважав нижчим своєї гідності. До того ж, як не дивно, він і сам починав думати так, як оце говорив. А що міг говорити інше? Розповісти, що після, нехай і невдалого візиту до Леміша, він фактично виконав свою місію на терені воюючої України, що тепер йому байдуже, чи воює вона, чи ні? Та, власне, й ті, хто посилав його сюди, добре знали, що ніякого всенародного спротиву більшовицькій владі на землях Західної України нема. Ще догнивають по схронах недобитки, отакі як Еней, Кужіль, 135-й, які бояться й носа вистромити з криївок і молять бога, аби щасливо перелітувати. «Мандат» передано. Він уже діє! То якого біса сидіти йому під повіткою отця Феоктиста, чекаючи на чекістську кулю? Вони там, у Мюнхені, вже, певне, стрижуть купони, а про нього й згадують не інакше, як у минулому часі. Мовляв, був такий геройський дурень, що згодився стрибнути з літака на розпечену пательню… Ні, панове вожді, цим разом я вам не дамся. Ось повернуться з хутора хлопці… Може, ще цієї ночі виверну я з того Ореста золото і… От тільки треба натиснути на попа, щоб швидше дістав батареї до рації. Аби через них не вийшла затримка. Це ж треба, за три доби посадити батареї. І знову цей радист… А що йому скажеш, він таки попереджав, що коли світити від батареї в бункері, то можуть сісти… От і сіли. Але то не біда. Треба послати до Рівного Стефу, та за день обернеться. Але ні, мабуть, нехай їде піп. Коли його на фарі не буде, ото вони вже побавляться з Стефою…

Зітхнув, вмощуючись у своєму кутку Андрій, намагаючись випростати хвору ногу.

— А там, за Сонним озером… — перевів на інше Еней, — постій справжній… Довгий там усе на німецький смак обладнав. Стіни лозиною вистелені. Не те що тут, у рідного батька під повіткою, лайном свинячим дихати…

«Он воно що… Виявляється, пан полковник отцеві Феоктисту — синок! Це новина, яку слід запам'ятати, — подумки зауважив Андрій. — Певне, це про нього на селі казали: молодий попович у Кракові вчиться. Вивчились-те на ката-зарізяку… Та-ак. Тепер не зайве буде розібратися й з провідником. Ач, учепився в золото. За чим же він прилітав сюди? Невже тільки за тим, щоб передати на Мюнхен ніким не підписані радіограми про усунення Бандери і передачу всіх повноважень УГВР? Золото його цікавить, мабуть, ще й тому, що по нього пришлють літака. Ще б пак, літаком сюди, літаком назад. Ні, такого хитруна випустити звідси ніяк не можна. За ним стоїть якась уже дуже тонка політика. Я в ній самотужки не розберуся, та байдуже, кому треба, ті розберуться. Довідаються про все: і куди ходив, і з ким зустрічався… Мені головне не прогавити слушного випадку. Мару й Лиса бере до себе 135-й, а мене поведуть до самого Леміша… Добре це чи погано? Йти чи не йти мені до нього? Непогано було б згодом і від нього вторувати стежку до своїх. Леміш — то така птиця, що літає вище за Тура. А чи не занадто глибоко я влажу в оце їхнє багно? Як казав Крайніченко, поки вчився, поки нічим не завинив перед владою — біжи до своїх…

Нога вже краще, стухати стала: синець аж зеленим одливає, проте наступати ніби можна. А це зараз дуже важливо, бо, по всьому видно, вони щось та задумали. На півслові уривають розмову… Мара з Лисом на якийсь хутір ходять… Ось поведуть до Леміша, а там… Досить мені тинятися по тих смердючих закамарках. Тут моя домівка. Стільки років я йшов до неї, і ось, коли лишилося переступити із темряви у світло… Ні, краще вмерти. А навіщо вмирати? Ще треба пожити… Гаркуші, вони живучі. Он дід Оверко… Це вже скільки йому? Того року, як почалася війна, вісімдесят перший пішов…»

Дід Оверко пригадався сивим велетнем, мов той столітній дуб, що серед березового гаю стоїть, сягаючи зеленою шапкою хмар… Його, малого, везуть на Дідову Буду. Кіньми править батько. Поруч мати. Усміхається, прикриваючи вуста кінцем всипаної квітами хустки. А він, малий Андрійко, влігся горілиць на пахучому сіні й видивляється в зеленому верховітті пташок. Он сойка, а там пурхнув одуд… Шепоче, співає ліс, відлунює в душі чарівною музикою…

Нагорі щось глухо загриміло, загупало. Андрій насторожився.

— Певне, хлопці повертаються, — хрипко мовив Еней. І справді, згори підняли ляду й до схрону вліз Мара. За ним спустився Гриць.

— Ну, як воно там, доповідайте… — наказав провідник.

— І сьогодні на обійсті, крім Ореста та його кривенької жінки, нікого не було, — почав Шпинь. — Нічого підозрілого не помічено.

Мара засопів, засовався на соломі в своєму кутку.

— Ви, бачу, іншої думки, пане сотнику?

— Та, власне, я… Перепрошую, але…

— Говоріть, не мніться, як сімнадцятка, — суворо кинув Тур.

— Я й кажу… Десь одразу, як зійшло сонце, Орест подався на згарище і довго там длубався…

— Цеглу брав з комина, — вставив Шпинь.

— Потім носив ту цеглу до хати…

— Пізніше разів зо три ходив

1 ... 47 48 49 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний лабіринт. Книга третя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний лабіринт. Книга третя"