Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Не встигли ми дійти до воріт, як Місяць остаточно сховався, і на чорному, як чорнило, небі стали загорятися зорі.

Ми взяли один одного за руки і, спотикаючись на кожному кроці, зникли в мороці.

На наше щастя, Інфадус та інші вожді чудово знали кожну стежину в місті, отож, незважаючи на непроглядну пітьму, ми швидко рухалися вперед.

Ми йшли вже понад годину, коли нарешті затемнення почало спадати і той край Місяця, що зник першим, визирнув знову. Раптом ми побачили, як срібний промінь прорвався крізь морок, і з його появою виник якийсь дивовижний, червоний, наче полум’я, відблиск, що спалахнув, як яскравий світильник на темному фоні неба. Це було незвичайне і воістину прекрасне видовище. Хвилин через п’ять зорі почали бліднути, і стало так видно, що ми могли оглянутися навкруги. Виявилося, що ми вже вийшли за межі міста Луу і наближалися до великого пагорба з плоскою вершиною, що мала приблизно дві милі по колу.

Цей пагорб, що являв собою цілком звичну для Південної Африки формацію, був не дуже високий — не більше двохсот футів у найвищій своїй точці, проте схили його, покриті валунами, були досить стрімкими. Пагорб мав форму підкови. Вершина його утворювала плато, поросле травою, яке, за словами Інфадуса, використовувалося як військовий табір для великої кількості військ. Звичайно його гарнізон складався з одного полку, тобто трьох тисяч чоловік, проте, піднявшись крутим схилом, ми побачили при світлі Місяця, що знову появився і з кожною хвилиною сяяв усе яскравіше, що там зібралося кілька полків.

Коли ми вийшли нарешті на плато, воно виявилося заповненим юрмами людей, що тремтіли від страху. Незвичайне явище природи перервало їхній сон, І тепер, збившись у щільну й заціпенілу від жаху масу, вони спостерігали за ним.

Ми мовчки пройшли крізь цей натовп і опинилися біля хатини, що стояла в центрі плато. На наш великий подив, там нас чекало два чоловіки, навантажені нашими нечисленними манатками, які нам, звичайно, довелося лишити при поспішній втечі.

— Я послав по них, — пояснив мені Інфадус, — а також і по цю річ, — і він підняв давно втрачені штани Гуда.

Із захопленими вигуками Гуд кинувся до них і негайно почав їх надягати.

— Невже мій повелитель хоче сховати від нас свої чудові білі ноги? — з жалем вигукнув Інфадус.

Але Гуд уперся у своєму намірі, і його чудові білі ноги востаннє промайнули перед захопленими поглядами кукуанів.

Гуд — дуже скромна людина. Відтоді кукуанам довелося задовольняти свої естетичні запити лише спогляданням його єдиної бакенбарди, прозорого ока і зубів, що рухалися.

Усе ще окидаючи штани Гуда поглядом, сповненим блаженних спогадів, Інфадус повідомив нам, що він наказав зібрати полки на світанку, аби пояснити їм мету повстання, яке вирішили підняти воєначальники, а також для того, аби відрекомендувати їм законного спадкоємця престолу — Ігнозі.

Як тільки зійшло сонце, військо, яке мало загальну чисельність близько двадцяти тисяч воїнів і являло собою цвіт кукуанської армії, було зібране на широкому плато, куди пройшли і ми. Воїни були вишикувані в щільне каре. Видовище було грандіозне. Ми зупинилися на відкритій стороні квадрата, де нас швидко оточили головні вожді й воєначальники.

До них, після того, як запанувала мовчанка, і звернувся зі своєю промовою Інфадус. Як більшість представників кукуанської знаті, він був природженим оратором. Барвистою і витонченою мовою він оповів Історію батька Ігнозі — як його по-зрадницьки убив король Твала, як його дружину і сина було вигнано й приречено на голодну смерть. Потім він нагадав про те, як країна стогне і страждає під жорстоким ігом Твали, привівши для прикладу події попередньої ночі, коли багато кращих людей країни було піддано страшній смерті під тим приводом, що вони нібито є злочинцями. Далі він перейшов до розповіді про те, як білі вожді, споглядаючи з зірок Землю, побачили ці страждання і вирішили ціною власних утрат полегшити долю кукуанів; як вони взяли тому за руку законного короля цієї країни, Ігнозі, який знемагав у вигнанні, і провели його через гори; як вони вочевидь побачили темні діяння Твали і як, щоб переконати тих, що вагаються, і врятувати життя дівчини Фулати, вони силою свого могутнього чаклунства погасили Місяць і вбили молодого диявола Скраггу. Вони і далі готові бути вірними друзями кукуанів і допомогти їм повалити Твалу і звести законного короля, Ігнозі, на захоплений Твалою трон.

Він закінчив свою промову серед схвального шепоту. Тоді вперед виступив Ігнозі і в свою чергу звернувся до присутніх. Повторивши все, що сказав його дядько Інфадус, він закінчив свою сильну промову такими словами:

— О вожді, воєначальники, воїни і народ! Ви чули мої слова. Тепер ви повинні зробити вибір між мною і тим, хто сидить на моєму троні, тим, хто вбив свого брата і вигнав сина свого брата, щоб той помер у мороці й холоді. Вони, — показав він на вождів, — можуть сказати вам, чи справді я король, оскільки вони бачили змію, що оповилася навколо мого тіла. Коли б я не був королем, то хіба ці білі люди, що володіють таємницями чаклунства, були б на моєму боці? Тремтіть, вожді, воєначальники, воїни і народ! Хіба пітьма, якою вони покрили землю, щоб заселити страх у душі Твали, не стоїть ще перед вашими очима?

— Це так, — відповідали воїни.

— Я — ваш король. Я кажу вам, що я — король, — продовжував Ігнозі, випростовуючись на весь свій гігантський зріст і піднімаючи над головою бойову сокиру з широким лезом. — Якщо є серед вас людина, яка скаже, що це не так, нехай вона вийде вперед, і я уб’ю її, і кров її буде багряним знаком того, що я кажу вам правду. Нехай вона вийде