Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Цього дня Дік Сенд поставив американцеві кілька запитань з цього приводу й сказав, що його дуже дивує дивний вигляд пампи. Але Герріс розвіяв сумніви юнака. Він розповів чимало цікавого про цю частину Болівії, виявивши при цьому чудове знання країни.

— І дійсно, мій юний друже, — сказав він Діку Сенду, — справжня пампа відповідає тому опису, про який ви прочитали у своїх книжках. Це рівнина, подорож якою пов’язана з великими труднощами. Пампа трохи нагадує наші північноамериканські савани, з тією лише різницею, що савани частіше бувають заболоченими. Так, саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але тут ми перебуваємо в місцевості, вигляд якої навіть мене дивує. Щоправда, я вперше йду найкоротшою дорогою й перетинаю Атакамське плоскогір’я — зазвичай я обирав обхідний шлях. Але, хоча мені не доводилося бувати тут раніше, я чув, що Атакама зовсім не схожа на пампу. Між Західними Андами й середньою, найвищою частиною Анд ви справжньої пампи й не побачите — щоб до неї потрапити, потрібно перетнути хребет: вона займає східну, рівнинну частину материка, що простирається до самого Атлантичного океану.

— Хіба нам доведеться переходити через Анди? — жваво запитав Дік Сенд.

— Ні, юний друже мій, ні, — посміхаючись, відповів американець. — Адже я сказав: «потрібно перетнути», я не сказав: «ми перетнемо гори». Не турбуйтеся, нам не доведеться виходити за межі цього плоскогір’я, а на ньому найвищі вершини не перевищують півтори тисячі футів. З тими засобами пересування, які ми маємо, було б справжнісіньким божевіллям зважитися на похід через Анди. Я б нізащо цього не дозволив!

— Набагато простіше було б йти берегом, — сказав Дік Сенд.

— Так, у сто разів простіше, — погодився Герріс. — Але ж гацієнда Сан-Феліче розташована по цей бік Анд. Таким чином, впродовж усього переходу нам не доведеться долати серйозних перешкод.

— А ви не боїтеся заблукати у лісі? — запитав Дік Сенд. — Адже ви вперше подорожуєте тут.

— Ні, мій юний друже, не боюся, — відповів Герріс. — Я чудово знаю, що цей ліс подібний до безмежного моря або, швидше, до морського дна, де навіть моряк не зміг би визначити свого місцезнаходження. Проте ж я звик мандрувати лісами і вмію знаходити в них дорогу. Я керуюся при цьому розташуванням гілля на деяких деревах, напрямком, у якому росте їхні листя, рельєфом і складом ґрунту, а також безліччю дрібниць, яких ви не помічаєте. Будьте певні, я приведу вас і ваших супутників у потрібне нам місце.

При цьому Герріс говорив дуже впевнено. Дік Сенд і американець йшли поруч попереду загону. Дорогою вони часто обговорювали подібні питання, і ніхто не втручався в їхню розмову. Якщо в юнака й залишалися певні сумніви, які американцеві не вдавалося розвіяти, то він волів зберігати їх поки що при собі.

Дні восьмого, дев’ятого, десятого, одинадцятого й дванадцятого квітня минули без усіляких подій. У середньому загін проходив вісім-дев’ять миль за дванадцять годин. Решта часу витрачалася на зупинки для їжі та на нічний відпочинок. Подорожани відчували якусь втому, але, загалом, стан здоров’я в усіх був задовільний.

Маленький Джек вже знудився від цих одноманітних лісових мандрів. Крім того, дорослі не дотримали своїх обіцянок. Гумові дерева й птахи-мухи — все це без кінця відкладалося. Казали, що покажуть йому найгарніших папуг у світі, — адже вони мали бути в цьому лісі. Але де ж вони? Де зелені папуги, батьківщиною яких були ці ліси? Де забарвлені всіма кольорами веселки араконги з голими щоками й довгим хвостом, араконги, які ніколи не ступають лапками по землі; де камендеї, які мешкають переважно в тропіках; де дрібні строкаті папужки з пухнастим нашийником із пір’я, — де всі ці балакучі птахи, які, на думку індіанців, дотепер розмовляють мовою давно вимерлих племен? З усіх цих папуг Джеку показали лише попелясто-сірих жако із червоним хвостом. Їх було багато під деревами. Але цих жако хлопчик бачив і раніше. Їх привозять в усі частини світу. На обох континентах вони продзижчали всім вуха своєю нестерпною балаканиною, і зі всього сімейства папуг вони найлегше навчаються говорити.

Слід сказати, що якщо Джек був незадоволений, то кузен Бенедикт теж не мав підстав тішитися. Щоправда, йому не заважали тепер нишпорити лісом. Але дотепер йому все ще не вдавалося розшукати жодної комахи, гідної посісти місце в його колекції. Навіть жуки-світляки, яких тут мало бути безліч, немов змовилися — жоден із них не з’являвся поблизу загону. Природа, здавалося, знущалася з нещасного ентомолога, і не дивно, що кузен Бенедикт увесь час мав поганий настрій. Протягом наступних чотирьох днів загін продовжував рухатися на північний схід в тих же умовах. До 16 квітня подорожани пройшли не менше ста миль від берега океану. Якщо Герріс не заблукав, гацієнда Сан-Феліче, як він стверджував, була не більше як за двадцять миль від того місця, де в цей день зупинилися на нічліг. Отже, найпізніше за сорок вісім годин мандрівники будуть, нарешті, під її гостинним дахом і відпочинуть від своїх переходів!

Незважаючи на те що плоскогір’я Атакама у середній його частині було пройдено майже від краю до краю, протягом усього цього довгого шляху загону не зустрівся жоден тубілець.

Дік Сенд шкодував, що «Пілігрим» не зазнав катастрофи у якому-небудь іншому місці. Якби катастрофа сталася південніше або північніше, місіс Уелдон та її супутники давно дісталися б вже до якої-небудь плантації, селища або міста.

Але якщо ця область здавалася безлюдною, то за останні дні маленькому загону все частіше почали траплятися тварини. Вечорами здалеку чулося протяжне, жалібне виття якихось звірів. Герріс казав, що це виє лінивець — великий звір-тихохід, досить розповсюджений у цих лісових краях.

Шістнадцятого квітня опівдні, коли загін розташувався на відпочинок, у повітрі пролунав якийсь різкий свист. Місіс Уелдон свист цей видався дуже дивним і стривожив її.

— Що це таке? — запитала вона, швидко піднявшись із