Читати книгу - "Дума про невмирущого, Павло Архипович Загребельний"

— Поїхали! — гукнув Антропов. — Давай, Андрiю, газуй!

— Рушай! — наказав Андрiй водiєвi, i той, з острахом позираючи на цих чудернацьких озброєних людей, включив швидкiсть.

Машина витягла причеп на шосе i з пiдстрибом покотилася по його сiрому широкому полотнi. Вона оббiгала наїжаченi чорними соснами круглi бугри, проскакувала понад крем'яними урвищами, з яких дихало вологим холодом, впритул пiд'їздила до могутнiх вiковiчних кам'яних стiн, що ставали поперек дороги, i нахилялася круто вбiк, ледве втримуючись колесами на шорсткому шосе. Водiєвi хотiлося якомога далi вiд'їхати вiд того страшного мiсця, де ним заволодiли невiдомi. Вiн намагався вирватись з кам'яних обiймiв гiр, лишити позад себе всi таємничi лiсовi схованки, доїхати до Фельсберга, де долина Едера розширюється на добрий десяток кiлометрiв, звiдти вже рукою подати до iмперської автостради, на якiй його божевiльну машину обов'язково затримають. Там доведеться переїздити через Едер i Фульду, а на мостах завжди є охорона, там вiн, нарештi, позбудеться своїх непрошених супутникiв i весь цей жах скiнчиться.

I шофер гнав машину, як навiжений, рискуючи щохвилини перекинутись або ж заїхати в прiрву. Андрiй не стримував нiмця. Бо хiба ж їм теж не хотiлося вже цiєї ночi бути якомога далi од свого проклятого барака? Хай буде сто кiлометрiв, сто п'ятдесят, двiстi. Що далi, то краще, то спокiйнiше. Хай реве мотор, хай несамовито пiдстрибує багатотонна машина, хай гуде й свистить вiтер за стеклами — вперед i тiльки вперед!

Нiч нагадувала великий пiсковий годинник. Вона ронила останнi пiщинки темряви на землю i ставала свiтлiшою й свiтлiшою. Нiч яснiшала згори. Чорний морок ще панував на землi, а на небi якiсь шаленi вiтри вже розганяли в усi боки кошлатий дим пiтьми, i прозорi хвилi свiтанку котилися з глибин всесвiту, як океанськi вали. Темна гримуча машина ще борсалася серед безладно розкиданого бескеття гiр, вона ще ховала за своїми високими бортами чотири з половиною десятки втiкачiв, але вже недалеко була та хвилина, коли машина вирине з темряви й покаже своїх пасажирiв тисячам очей. I тодi… Андрiєвi навiть подумати було страшно, що станеться тодi. Вiн уже давно пильно придивлявся до шосе i як тiльки побачив ледь помiтну дорiжку, що вiдходила влiво до бетонованої стрiчки магiстралi, доторкнувся до водiєвого плеча:

— Лiворуч!

Нiмець скосив на Андрiя око, мiцно стиснув губи, але крутнув руля влiво. Коли трохи проїхали по дорiжцi, Андрiй знову поклав нiмцевi на плече руку й сказав:

— Отут знову влiво.

— Але ж там немає дороги! Як менi там їхати? — спробував заперечити водiй.

— А ти їдь так, як до вiйни їздив, — спокiйно порадив йому Андрiй.

Машина круто повернула i загуцикала по бездорiжжю. Андрiй примушував шофера кiлька разiв змiнювати напрямок, вони заглиблювалися в гори далi й далi i зупинилися лише тодi, коли машину щiльно обступив густий сосновий лiс.

— Тут будемо вiдпочивати! — вiдчинивши кабiнку, гукнув Андрiй.

Цiлий день вони ховалися в глухих лiсових нетрях. Виставили вартових. Вогню не розкладали. З'їли по шматку хлiба з маргарином i ковбасою, якi вони взяли з тих запасiв, що були у конвоїрiв у барацi. Нагодували й шофера, хотiли завести з ним розмову, але вiн, побачивши на френчах своїх пасажирiв великi лiтери SO, тiльки мукав, надимав щоки й червонiв.

— Киньте його, — засмiявся Антропов. — Хай з нього переляк вийде, тодi, може, й поговорите.

Увечерi, як добре стемнiло, Андрiй скомандував рушати далi. Довго вибиралися на шосе. Кiлька разiв доводилося злазити з машини й розшукувати ранковi слiди. I ось знову гримотить машина в наповнених туманом долинах i серед кiстякiв гiр. Знову мовчазний водiй втiкає вiд страшних руських, а вiн тепер уже твердо знає, що це — руськi.

До Фельсберга вони не доїхали. Десь поблизу Бад-Вiль-дунгена, запримiтивши мiст через Едер, Андрiй звелiв шоферовi повертати праворуч.

— Але ж це не Кассель! — вигукнув нiмець. — Кассель на пiвночi, а ми їдемо на пiвдень.

— Знаю сам, що на пiвночi, а що на пiвднi, — сказав Андрiй. — їдь.

Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на Дрезден. Автострада перетинала маленькi рiчки, мости, якi навряд щоб охоронялися, крiм того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва провiнцiї Саксонiя-Ангальт i Бранденбург, де охороннi загони СА i СД були особливо пильними.

Вони мчали на пiвдень без зупинок, без затримок, надiйно вкритi темною нiччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафної залiзничної команди втекли всi радянськi офiцери, якi були там, але нiхто не знав, що в самому центрi Нiмеччини, несамовито поглинаючи новi й новi кiлометри асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопоїзд з утiкачами. Концентричнi кола тривоги в зв'язку зi зникненням сорока семи полонених радянських офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i гримотлива машина вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти, десь ще тривали довгi телефоннi розмови, десь стукали високими твердими закаблуками офiцерських чобiт, перш нiж почати своє повiдомлення про втечу руських, гаркали: "Хайль Гiтлер!" А тут були свист вiтру, тьмянi розливи асфальту й бетону по вологiй веснянiй землi i шалений бiг вугластого громаддя гуми, металу й дерева, серед якого причаїлися такi небезпечнi для отих, що гаркали "Хайль!", люди.

I враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па неї потоки бiлого тремтливого свiтла.

— Що воно за чортiвня? — нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,

— Американськi лiтаки, — вiдповiв той. — Кинули освiтлювальнi ракети. Зараз будуть бомбити,

— Що ж тут бомбити? — не зрозумiв Андрiй. — Оте село?

Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, нiяких об'єктiв для повiтряного нападу немає. А втiм, хiба знаєш. Може, саме пiд отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або танковий завод? I, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж. Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить їм прекрасною цiллю. Тож