Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Ми звикли, що в магазинах вивіски вгорі, над вхідними дверима. А в цій крамниці вона була збоку, під тінистим, теж кам'яним, навісом, де валялися порожні діжки та безліч ящиків з-під різного краму.

Літери, висічені в скелі, збігали вниз, вертикально до землі. Читати їх доводилося не з початку, а з кінця, як в арабів та деяких інших народів.

— «Ратнол» замість «Лонтар», — прочитав я.

— Ти, братику, прочитав шиворіт-навиворіт. Треба ж навпаки.

— А це ось статуя злих демонів Бута й Кала, яких, щоб не було біди, слід постійно задобрювати й підгодовувати, — тицьнув він пальцем на гранітну стелу.

Двоєдиний демон Бута-Кала, притуливши ліву руку до живота, незрушно сидів на гарно орнаментованому підмурку з таким же орнаментованим скіпетром у правій руці. Його обличчя прикривала висока, нарівні в головою, маска, на якій виділявся м'ясистий — картоплина та й годі! — ніс і широко роззявлений рот.

— Ця паща, братику, — тихо мовив Цвяхецький, — пожирає все, що принесеш: рис, курчат, квіти, поросят, овочі, фрукти, гроші. Якась бездонна прірва!

— Рот демона?

— І короля та міністрів, — ще тихіше відповів чорногорець.

Унизу під статуєю, ніби строфи вірша, чорніли колонки з густо висіченими рядками. То була клятва, що її дають ті, хто стає за прилавок бакалійної крамниці Його Величності. Своїми канонами — вірою й правдою служити людям— вона нагадувала «Клятву Гіппократа», яку, вступаючи в життя, дають молоді медики.

Не обдурюй. Не лукав.

Не бери зайвого. Міряй і важ чесно!

Одразу ж після мегева відчиняй крамницю.

В туак не підливай води — скисне!

Краще віддай іншим,

Собі залиш гірше…

Але той, хто ставав за прилавок — імениті хібокські продавці, насамперед Ефо-Аліандро та його міністри, — усе робили навпаки: розбавляли вино водою, найкращі товари ховали під прилавок, непотріб старалися якомога швидше продати. Лукавили. Обдурювали. Хитрували.

Тому-то колонки з висіченими хібокськими письменами можна назвати «Клятвою Торбохвата» — в торбу хапали всі.

Ми переступили поріг приміщення. Його Величність Верховний Суддя, Покровитель пісень і Півнячих турнірів, Головний поштар, Начальник радіостанції, Володар Незалежного Коралового Королівства на атолі Хібоко Ефо-Аліандро стояв за прилавком.

Поклавши стулені докупи долоні та виваливши на масивний гранітний бар'єр свій такий же масивний живіт, від чого став схожим на Шіву, — Ефо вислуховував якогось незнайомого нам тубільця.

Він нас помітив. Осяйна усмішка майнула на обличчі короля.

— Мармара! — мовив він.

— Ефо-Аліандро запрошує,— переклав нам Павло.

Приміщення було майже квадратне й складалося з двох поверхів. Власне, другий поверх утворювала вузька, огороджена, як балкон, частоколом тераса, куди вела крута гвинтова драбина.

— Цей «балкон», — знаюче зауважив Заєць, — результат зрушення й зсуву гірських складчастих порід. Своєрідний феномен.

Тулився «балкон» до двох стін на кількаметровій висоті і нагадував собою літеру «Г». Як із капітанського містка, оглядав з нього Ефо-Аліандро свій торговельний заклад.

У стінах, аж до стелі, чорніли схожі на шухляди заглибини. В них король та його міністри, що навперемінки ставали за прилавок, тримали про запас для себе й для своїх знайомих кращі товари, виставляючи напоказ — простим остров'янам — гірші.

Ось що це був за непотріб — крам, який за безцінь придбану копру привозили сюди австралійські благодійники. Пластмасові абажури; сідла для верхової їзди; з'їдені міллю валянці; ліхтарі «Летюча миша»; патефонні голки; декоративні, застарілого зразка, електрокаміни; ракетки для гри в теніс; буклети листівок із краєвидами Мельбурна, Сіднея, Канберри, інших сучасних міст; театральні біноклі; барвисто оздоблені банки (на етикетці — триптих: отара овець на випасі; голий абориген щось їсть руками; абориген, уже в смокінгу, з виделкою в руці за розкішно сервірованим столом) з консервованими баранячими хвостами; мініатюрні решета, якими колись промисловики просівали золотоносний пісок; мініатюрні пластмасові фігурки кенгуру; бумеранги, виделки — тризубці, що ними буцімто дикуни їли людське м'ясо. І ще безліч інших сувенірів.

Товари, які залежувалися в Австралії, збували в глухомань, на далекі, забуті богом і людьми острови. І хоч тут вони теж були непотрібні, все ж тубільці їх купували. Купували й відтак робилися боржниками Ефо-Аліандро (театральний бінокль, наприклад, коштував сто «ефорінок», сідло — двісті тридцять: щоправда, ні театру, пі коней на атолі Хібоко не було).

Один із таких боржників, тубілець Матик-Матик, стояв нині перед королем. Жестикулюючи, як диригент, руками, він щось королю доводив: просив, обурювався, плакав. Ефо був невблаганний.

А трапилося, як нам пояснили, таке. Старий рибалка Матик-Матик, в якого п'ятеро діток, не раз і не два брав тут сіль, солодощі, консерви, інший крам. Купував і відразу ж розраховувався, як те заведено на атолі, перламутровими, з ослине вухо завбільшки, кружальцями — грошима «ефорінками», що їх випускав король. І ось — на тобі! Виявляється: Матик-Матик — боржник. Про це свідчать, заявив йому нині Ефо-Аліандро, записи в інвентарній книзі, зроблені рукою кількох міністрів, в яких Матик-Матик нібито брав у борг товари.

Остров'яни і без того — підлеглі Володаря Незалежного Коралового королівства. Боржники ж стають його власністю.

Викуп із кабали можливий, але суворий: двісті ударів канчуком. Такої кари, звичайно, ніхто не витримує. Тому люди лишаються у вічній залежності. Боржники без винагороди працюють, прислужують на королівськім дворі, в свинарнику, кошарі. На прямовисних скелях, звідки зриваючись не раз, розбивалися, збирають улюблені королем ягоди, ловлять — небезпечний промисел! — необхідних для приготування паштету диких голубів.

— Ярміро, Матик-Матик мена турмура! — кинув король грізні слова («Матик-Матик, щоб духу твого тут не було!») й кам'яними сходами спустився з «балкона».

Він важко сопів — його мучила астма. Матик-Матик, нещасний тубілець, задкуючи, мовчки вийшов із крамниці.

Мені ще ніколи не доводилося так близько бачити коронованих осіб, і я неабияк хвилювався. Король