Читати книгу - "Тільки мить, Віктор Васильович Савченко"

— А те, що в реакторі може не вистачити пального на зворотний шлях, вас не турбує?

— У тому-то й справа. Якщо гравеліт опиниться в незвіданому краї з порожнім, так би мовити, “баком” та при наявності Пойди, вибратися звідти буде ой як важко.

— Ви вважаєте, що то гравеліт?

— Ну, авжеж. У казочку про “машину часу” я не повірив. А що може бути ще, як не гравеліт?

— Гаразд… А як по-вашому — у якому місці земної кулі ви побували?

— Важко сказати. Може, то якийсь із островів Нової Зеландії чи Галапагоського архіпелагу, а може, куточок у сельві Амазонки…

— Але ж і острови Нової Зеландії та Галапагосів, і південно-американська сельва кишать різноманітним птаством. Як могло трапитися, що при такій кількості комах зовсім відсутні птахи?

— Ну, я не знаю. — Виразом обличчя Славко нагадував тепер відмінника, якому на екзамені поставили питання поза програмою. — Пам’ятаєте, якийсь пілот виявив у амазонських хащах плато…

— Але ж на тому плато водиться безліч птахів…

Чумак ставив такі питання не з метою переконати Славка, що той справді побував у тріасі. Він зараз і сам був радий повірити у те, що Заміховський змайстрував гравеліт. Тоді б вони мали шанс дістатися до повітряних, морських або сухопутних трас і таким чином врятуватись. Але все, про що писав Заміховський, а також свідчив Дубчак, вказувало на те, що молодші колеги Чумака дійсно побували в тих краях, де простежуються найперші витки спіралі розвитку живого на Землі.

— Чому я вважаю небезпечною появу там Пойди? — обізвався Славко. — Якщо він наважився зайти в чужу лабораторію, та ще й заходився вмикати там прилади, то що йому завадить так само поводитися й там?

— Справа в тому, — сказав Чумак, — що є наказ про передачу лабораторії у відділ Мурченка. Через те Пойда й зайшов у неї…

— От-от. Прикриваючись цим наказом, він там хазяйнуватиме, як у себе вдома.

— Гадаєте, Заміховський дозволить йому порядкувати?

— Пойда не з тих, кому можна стати на заваді.

— Не бачу підстав можливого конфлікту, — сказав учений. — Адже при такій кількості пального, яке залишилося в реакторі, далеко не помандруєш. Лишається тільки одне: відправити лабораторію порожняком назад.

— Саме з цього й почнеться суперечка. Пойда, побачивши тамтешніх потвор, побоїться залишатися без лабораторії бодай на одну ніч.

— Та палива ж у реакторі лише на порожній рейс. Хіба Заміховський не зможе йому пояснити?

— Заміховський-то зможе, а от чи спроможний буде зрозуміти Пойда?

— Не думайте, що Пойда такий нерозважний…

По цих словах Мирослав Петрович відчув, як його серце спочатку сильно забилось, ніби силкувалося виборсатися з чиєїсь руки, в яку воно потрапило. Та невидимі пальці стискали дедалі сильніше. По хвилі йому вже здавалося, що то не пальці, а щупальці вростають йому в серце. Немов сліпий, Чумак нащупав на столі пляшечку, але вже не спромігся накапати з неї в склянку. Зробив те за нього Славко. Він і до рота підніс розбавлені водою ліки. Потім викликав по телефону “швидку допомогу”.

Уже тиждень як Чумак перебував у кардіологічному відділенні. Лікар запевняв, що нічого лихого: мовляв, нервове виснаження. Проте виписувати не поспішав.

“За такої хвороби, як у вас, — сказав він Чумакові, — найперші ліки — спокій. А потім уже все оте, що я вам понавиписував. І раджу поменше приймати гостей. А якщо вже конче закортить побалакати, то краще зателефонуйте”.

Він, мабуть, мав на увазі щоденні відвідини Славка. Звідки йому було знати, що варто хлопцеві не з’явитися бодай один раз, як Чумакова уява понавигадує такого, що не допоможуть жодні ліки.

Тиждень тому, коли Славко відвозив його до лікарні, Чумак звелів молодому колезі, щоб той негайно домовився про блок живлення і подбав, аби він був напохваті. Дубчак виконав це того ж дня. А ще він мусив “оселитися” в Чумаковому кабінеті і стежити за подвір’ям.

Мирослав Петрович уперше по-справжньому оцінив молодшого колегу. Одних тільки творчих здібностей було замало, щоб з години на годину, з дня на день чатувати біля вікна. Потрібні ще почуття відповідальності і старанність.

Поглядаючи на Славка, Чумак відчував до нього майже батьківську ніжність. Та водночас його не полишала й тривога. Він промовив з погано прихованим занепокоєнням у голосі:

— А що як лабораторія з’явиться зараз, у цю мить, коли ви сидите тут, у мене?

— Ми про це одразу ж довідаємось, — відказав Славко. На запитальний погляд ученого пояснив: — Зараз у вашому кабінеті чергує Валерій — мій товариш. В разі чого він одразу ж зателефонує сюди.

— Це той, з відділу Мурченка?

— Не хвилюйтесь. Він не базіка. До того ж, з книжкою Заміховського знайомий краще від нас з вами.

Помовчали. Славко уважно роздивлявся спеціальне ліжко, якому можна було надати будь-якого положення. Але конструкція ліжка його, мабуть, не дуже цікавила, бо по хвилі він запитав:

— Мирославе Петровичу, ви не можете пригадати, коли саме Мурченко з Пойдою почали цікавитись лабораторією — до чи після виходу в світ брошури Заміховського?

— Взагалі-то, Мурченко хотів перехопити лабораторію в нас ще півтора року тому, щойно її сюди доправили. Але ми з начальником відділу відстояли. По тому у нас з Мурченком на цю тему розмов не виникало, — учений замовк, щось пригадуючи. — Справді, Мурченко поновив свої зазіхання вже після зникнення Заміховського.

— А чому саме вам виділили буду?

— Існує каталог, у якому