Читати книгу - "Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— На вас там чекають, сер, треба їхати.
Непомітно для самого себе він не називав більше Мечислава “містером Живокістом”, а звертався до нього “сер”, як до лорда. Й Мечислав сприйняв це як належне.
Живокіст вказав очима на шофера, мовляв, не варто при ньому дуже вдаватися в подробиці.
Гартман весело розсміявся:
— А сюрприз таки вдався? Це ж не жива людина, а Мідас! Один з Мідасів-роботяг, яким буде належати майбутнє. Я виготовив його по частинах на підприємствах різних фірм, як і його попередників. Тільки монтували й програмували його самі Мідаси…
— Я не замовляв і не сплачуватиму рахунку, — насупився Живокіст.
Посмішка все ще не сходила з вуст Гартмана, але яка це була жалюгідна посмішка.
— Рахунок сплачувати не треба, сер, я замовив його на зекономлені кошти як подарунок вам. Це дуже гарний шофер, сер, його реакція випереджає реакцію людини в десятки разів, він ніколи не поїде на червоне світло, ніколи не нап’ється віскі, хе-хе-хе…
Мечислав не підтримав жарту. Здавалося, він навіки втратив почуття навіть свого злого гумору. Але Гартман поклав собі будь-що розворушити похмурого шефа:
— Досить йому сказати адресу, сер, і він привезе куди слід швидко й правильно, краще від першокласного шофера. З вашого дозволу…
Живокіст недбало кивнув головою. Гартман назвав адресу, й машина вислизнула з двору вілли…
Дорогою Гартман кілька разів поглядав на годинника й нагадував, що джентльмени на них уже давно чекають.
— Хай чекають, — байдуже кинув Мечислав, — Вони мусять звикати до цього. Тепер їм доведеться чекати на мене не раз!
— Поміж них містер Дарлінг, — делікатно нагадав Гартман, — а він поки що не бідніший од вас.
— Саме “поки що”! — буркнув Мечислав. — Але це “поки що” буде не довго.
Потім вони мовчали, й Мечислав ставав усе похмурніший і похмурніший. Нарешті в нього вирвалось:
— Гартман, я вам забороняю без мого відома замовляти й виготовляти Мідасів. Сьогодні ви замовляєте мені шофера, а завтра…
Його думку докінчив Гартман сам собі: “…а завтра я замовлю тобі вбивцю, як дві краплі води схожго на тебе. Він тебе вбиває, ми топимо в океані до бісової мами твій труп, а твоя електронна копія стає слухняною лялькою в моїх руках. І всі твої скарби стають моїми, бо на біса вони електронній ляльці, відповідно запрограмованій. Думаю, що той хлопець, якого ти тримаєш у себе на віллі, не відмовив би мені у люб’язності запрограмувати твого електронного двійника як слід. Ет, дурень я, дурень! Так треба було зробити з самого початку. Тепер пізно!”
На віллі нафтового й хімічного короля Дарлінга, розташованій у дрімучому заповідному лісі, куди Гартман привіз Мечислава, його золотий лімузин не став сенсаційною бомбою. Лише кілька бізнесменів, яким Мечислав залишив недогризки акцій і які сподівалися виторгувати в нього ще дещо, вдали захоплення, але Мечислав відразу ж відчув усю нещирість їхнього подиву. Щодо Дарлінга і його почту, то вони навіть не кліпнули, бо золотий автомобіль не засліпив їх. Для них усе це було вже давноминулим етапом. Свого часу вони теж заводили ванни із справжнього золота, де в шампанському купали коханок, вони обшивали свої пантофлі алмазами в сотні каратів, вони вставляли платинові щелепи своїм мопсам і робили ще чимало всіляких непотрібних дурниць. Тепер вони їх не роблять. Коли хочете знати, вони живуть навіть скромно. Вони сплять на таких самісіньких ліжках, на яких сплять їхні клерки, вони одягають стандартні піжами, чистять зуби серійною пастою і не завжди встигають проковтнути свій п’ятидесятицентовий сніданок. Насолоду вони знаходять в іншому— в магії цифр, у гіпнозі багатства, в дурманові влади над мільйонами людей.
— Хлопчик бавиться, — скептично примружив око містер Дарлінг, — з ним буде те, що й з усіма. Шкода, я думав, він розумніший. Боюсь, що йому незабаром доведеться відколупувати зубилом по шматочку від свого авто^. щоб заплатити борг перукареві.
— Ну, спершу він ще мусить завести собі яхту, оббити її листовим золотом, одружитися з найрозпутнішою кінозіркою, потім розпочати справу про розлучення і таким чином, процвиндривши все, підшукати собі роботу клерка у вас, містер Дарлінг, — зауважив хтось з гостей, щоб зробити приємне господареві.
— Ця людина покликана, щоб урятувати націю від комунізму, анархії і сваволі чорних! — проскрипів за спиною містера Дарлінга чийсь противний голос.
Це був містер Джім Ферч. Останнім часом будь-яка зустріч бізнесменів не обходилась без цієї людини. Він приходив навіть туди, куди його не запрошували, але ніхто не наважувався показати йому на двері.
Містер Дарлінг вдав, ніби не розчув слів Джіма Ферча. Дарлінг належав до старої когорти “чесних” бізнесменів, які спали не більше п’яти-шести годин на добу, не обжиралися, не обпивалися, не знаходили зайвої годинки, щоб провести її в обіймах коханки. Вони просто робили гроші. Робили їх день у день, вісімнадцять годин на добу, місяцями, роками, десятиріччями. Бізнесмени типу містера Дарлінга вважали, що зобов’язані своїм багатством виключно собі й нікому більше. Вони глибоко зневажали нуворишів типу Живокіста і гієн та шакалів типу Ферча, які живилися падлом. Але містер Дарлінг і йому подібні, котрі вже вимирали, мамонти бізнесу не могли не рахуватися з Живокістами й Ферчами. Ферчі були потрібні, коли ще хтось (а цих “когось” були мільйони) заявляв про те, що не самі Дарлінги нажили свої шалені капітали. Ферчі зривали страйки, вбивали робітничих керівників, прогресивних лідерів профспілок, правдивих журналістів, постачали штрейкбрехерів, найманих убивць, лжесвідків. Ферча треба було терпіти, як сторожову собаку, й миритися з тим, що від собаки не пахне фіалками.
Живокісти були непотрібні. Але їх теж не можна було скидати з рахунку, ігнорувати. Останнім часом ці технократи (містер Дарлінг не сумнівався, що Живокістові вдалося розбагатіти внаслідок якогось геніального винаходу, який, напевне, дозволяє перетворити консервні бляшанки на золото) полізли з усіх щілин, наче блощиці, й починають пити кров з чесних бізнесменів. Так, часи міняються. Колись такий задрипаний інженерчик годинами сидів у приймальні містера Дарлінга чи якого-небудь іншого бізнесмена і мріяв продати свій винахід, щоб купити собі нові штани. Скількох таких бачив Дарлінг на своєму шляху! Скількох купив за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багато, багато, багато золота…, Микола Васильович Білкун», після закриття браузера.