Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

Вийшовши з тюрми, взявся я до навчання, бо занедбав багато. Тому що в Европі панувала дещо інша система навчання, і як в Америці, семестр, що я його просидів у тюрмі, мені зарахували. Залишилося тільки написати дипломну працю і приготовитися до іспиту зі всіх предметів.

Крім студій я ж змушений був ще працювати, бо інакше не міг би дістати харчових карток. Після довгого шукання я знайшов працю бухгальтера у фірмі Gebrueder Hass у Відні, що виробляла амуніцію та інші військові потреби. Знайти в Німеччині для чужинця іншу роботу ніж фізичну, було дуже тяжко. Тому я втішився, що дістав працю бухгальтера. В тій компанії я працював приблизно сім місяців, поки не зробив свого диплома. Було умовлено між мною і компанією, що після закінчення моїх студій я перейду працювати до філіялки цієї компанії, яка мала свою установу у Kaplice, недалеко Чеських Будєйовиць. Це містечко лежить на австрійсько-чеському кордоні. Два тижні перед тим, як я мав почати нову працю, я поїхав оглянути місцевість і дістати помешкання. З помешканням я мав щастя, бо дістав гарне, трикімнатне. Я втішився, що мені нарешті вдастся вирватись з-під контролі гестапа. Все вже було приготоване, я дістав дозвіл переїхати на нове місце праці. Та сталося не так, як запляновано, бо коли 10 березня 1945 року я приїхав до Kaplice, я застав це містечко переповнене німецькими втікачами зі Шлеська. Большевицький маршал Конєв гнав німецьку армію, а з нею втікало цивільне населення. В наслідок цих подій, приділене мені помешкання забрали, а з бідою дали лише одну кімнату.

Побачивши таку нову ситуацію, яка тут заіснувала, не мав я бажання залишатися в Kaplice. Не думаючи довго, я з дружиною і з молодшим моїм братом Василем поїхали ще того самого дня до Куфштайну в Тиролі. Мали ми там великі труднощі дістати помешкання і поліційно оформитися, щоб дістати харчові картки, щоб якось можна було жити. По якомусь часі при помочі різних заходів вдалося нам це зробити, хоч це було дуже небезпечно, бо за такі переступки каралося розстрілом.

Помешкання ми знайшли в недалекому селі Швойх у господаря (бавера), якому пообіцяли допомагати в господарстві. В Швойху ми вже застали кілька українських родин, між ними Богдана Старуха з дружиною та Богдана Дейчаківського теж з дружиною. Тут нас і застав кінець війни, порівнюючи з тим, чого ми сподівалися, він пройшов досить лагідно, без великого клопоту.

Сидіти в глухій провінції, якою був Швойх, мені з дружиною не хотілося. Тому десь за тиждень по скінченні війни ми вирішили дістатися до Інсбруку, головного міста Тиролю. В тому часі був брак будь-яких комунікаційних засобів, тому не залишалося нічого іншого як мандрувати пішки. Коли ми прийшли до Інсбруку, українське життя там почало поволі організуватися. В тих обставинах, нам здавалося, що найбільш відповідною організаційною формою буде релігійне життя. Кілька католицьких священиків, які в тому часі жили в Інсбруку, заснували Братство св. Андрія, яке мало своє приміщення на Анніх Штрассе. Засноване Братство св. Андрія в тому часі було дуже помічним для українців, що опинилися тут у Тиролі, що був окупований французами, між якими було багато комунізуючих, що близько співпрацювали з большевицьким НКВД, то праця з рамени Братства св. Андрія була ще найменше небезпечною.

Та за короткий час, коли до Тиролю почало прибувати багато українських втікачів, рамки Братства св. Андрія показались завузькі. Тому в травні 1945 року з допомогою націоналістичного активу засновано Український Допомоговий Комітет на Тироль і Форальберг з осідком в Інсбруку.

Головою цього Комітету вибрано письменника Івана Багряного, а я став секретарем. Вибір Івана Багряного на голову Комітету не був відповідним, бо НКВД гонився за Багряним, щоб його вивезти “на родіну”. Австрійські поліційні приписи дуже сприяли цьому, бо на брамі кожного дому, в якому мешкали чужинці - “авслендери” - був їх список з поданням особистих даних. Для большевицького НКВД не тяжко було виловити бажаних їм людей і їх зліквідувати. Щоб охоронити Івана Багряного перед НКВД, ми мусіли зорганізувати нічліг для нього кожної ночі де-інде.

Не дивлячись на всілякі труднощі, праця в Комітеті йшла дуже жваво. Треба ж було зарегіструвати велику кількість втікачів, їх оформити, особливо українців з Великої України, які до 1939 року жили під совєтами, видати їм документи, що вони народилися в Галичині. Це було необхідним зробити, бо з часом показалося, що від особистих документів залежало для людини - бути, чи їй не бути!

Багато людей жили гуртом у різних таборах, з яких в Тиролю найбільшим був табір у Ландеку. Велика частина, особливо інтелігенції, жила приватно. У деяких випадках життя приватно створювало велику небезпеку, бо були випадки, що вночі на хату, де жили чужинці нападали НКВД-исти разом з французькою поліцією і забирали поголовно всіх, кого тільки в хаті знайшли. Боротися проти таких нападів було дуже трудно. По таборах у випадку нападу НКВД можна було боротися легше, ніж тим українцям, які мешкали приватно.

Людям, що жили по таборах було легше з прохарчуванням, бо табори, як відомо були під опікою УНРА, була це Американська Допомогова Організація. Приватники діставали мінімальні приділи, однакові з австрійцями, з тією різницею, що австрійці мали кращі зв'язки з господарями (баверами) на селі, від яких мали добру допомогу в харчах. Час від часу й приватники діставали невелику допомогу від УНРА у формі сухих харчів чи косерв. Деколи було можна дістати уживаний одяг чи черевики.

Особливу увагу присвячено хворим вдома й по шпиталях. Один відділ Українського Допомогового Комітету - Суспільна Опіка був під проводом моєї дружини Марії, яка мала групу жінок, яка щотижня відвідувала хворих по домах і по шпиталях і несла