Читати книгу - "Останній сигнал, Ігор Маркович Росоховатський"

Йому набридла суперечка. Він думав: “Не все так просто, як ти гадаєш, сигоме. Ми дали тобі те, що хотіли мати, і позбавили того, чого не хотіли мати. В тобі ми намагались ускладнити свою особистість і спростити організм там, де це можливо. Боюся, що нам пощастило досягти не так першого, як другого, і спрощення організму викликало спрощення особистості. Звідси — така вірність прописним істинам. Навіть під час небезпеки, коли людину рятувала не логіка, а щось інше…”

Сигом узяв Олега на руки і стрімко злетів у повітря.

Далеко внизу попливли щербаті, зазубрені скелі, схожі на поламані пили. Гострий зір сигома був спрямований уперед. По його обличчю пробігали яскраво-білі тіні, розсіяні захисною оболонкою. Густе шовковисте волосся обрамляло голову.

Сигом сів біля корабля. Олег увімкнув кодовий мікропередавач, наказав автоматам корабля відкрити люк і подати трап-ескалатор. У каюті відразу сів у крісло. Після поранення він був ще слабий, хоч сигом і посилав йому безперервно біоімпульси, передаючи частину своєї енергії. Світло індикаторів заспокоювало, в озоноване повітря, створенекондиціонерами, вплітався запах пластмаси. Олег простягнув руку, перемкнув кондиціонери на “запах ковилового степу”.

Сигом стовбичив навпроти, зіпершись на бильце крісла.

— Я піду, — сказав він. — Прошу тебе, не виходь з корабля, поки не почуєш мого сигналу.

Він налаштував приймач корабля на свою хвилю.

— Я допоможу тобі звідси пошуковими системами, — запропонував Олег.

— Найкраще — після моїх сигналів.

“А чи не багато ти собі дозволяєш, друже? — подумав Олег. — І недооцінюєш мене? Втім, це взаємопов’язано. Іноді мені здається, що ти підліток, могутній сигоме. Самовпевнений хлопчак…”

— Прошу тебе, не виходь з корабля, — повторив Ант. — Ми зовсім не знаємо цієї планети і навіть психологічно не готові до її сюрпризів.

“Але, на твою думку, ти готовий більше, ніж я, — всміхнувся Олег. — Ну що ж, іди, а там побачимо”.

— Не хвилюйся. Якщо помітиш щось істотне, негайно сповісти, і я скажу тобі, як діяти далі, — зауважив Олег.

По обличчю сигома майнула тінь.

— Ми ж не змагаємося між собою. Ми — партнери проти невідомого. Але тебе поранено, і я йду на розвідку. Хіба ж не так?

— Гаразд, не хвилюйся. Я звідси не вийду, — сказав Олег.

— До моїх сигналів, — нагадав сигом.

— До твоїх сигналів. Я буду слухняний. — І в думках додав: “Як справний автомат. Адже ти хочеш цього”.

Олег насилу дочекався, поки сигом пішов. Ліг у крісло. Якнайзручніше вмостився. Рана нила. Він повернувся — біль трохи вщух. Зігнув ногу, витяг руку і навіть усміхнувся: полегшало. Відчув себе майже щасливим. Знову виникло бажання думати, міркувати. Та думки були невеселі, гір-ко-іронічні: “Спробуй втішитися тим, що ти не такий уже ч примітивний чи підлий, що с й гірші. Можеш віднести себе до розряду благородних і сміливих дослідників. Але ось ти пошкодив ногу — і весь твій складний різноманітний світ звужується до віконця в лікарні. Всі великі думки зменшуються і згасають. Гарячі поривання вкриваються попелом. Ти стаєш рабом свого враженого сухожилля або суглоба. Сідаєш так, щоб на ногу було менше навантаження, лягаєш так, щоб нозі було тепло, зручно. Коли не болить — ти щасливий. Як тобі нині мало треба, людино…”

Олег клацнув тумблером, і каюта сповнилася тріском розрядів. Промінь бігав по шкалі, реєстрував шуми, які швидко мінялися. Олег передав управління пошуком автоматам. На екранах заблищали раптові спалахи, блискавки, а ламані криві спліталися в павутиння, розривалися, довільно склеювалися.

“Тобі доведеться все-таки розкрити свої таємниці, красуне”, — звертався Олег до планети. Він ніби заклинав її, вмовляв і одночасно погрожував: “Можеш лютувати скільки завгодно, але ти присвоїла собі те, що тобі не належить. Треба повернути. Людей не можна красти безкарно. І жарти з ними теж не завжди кінчаються вдало. Людина — це не так уже й багато, як дехто думає, та вона все-таки чогось варта, повір мені. І краще б тобі жити з нею по-доброму”.

На одному екрані виникла розпливчаста пляма. Вона поступово бліднішала, і тріск вщухав. Уже можна було побачити скелі, тріщини в них, гриви скельних порід. Олег пересунув важіль на “огляд”, і на екрані попливли вервечки скель, ущелини, оповиті туманом.

Тепер і на інших екранах з’явилися частини панорами. Шість екранів огляду — шість віконець, шість променів, що простяглися на сотні й тисячі кілометрів. Кіноапарати автоматично фіксували все, що з’являлось у вікнах, аналізатори першого контролю переглядали плівку, дублюючи тисячі кадрів, де було хоч щось відмінне від мільйонів інших. Аналізатори другого контролю вибирали з цих тисяч сотні. Якби на плівці було знайдено щось незвичайне, воно відразу б потрапило на контрольний екран у супроводі звукових сигналів.

Час збігав. У Олега стомились очі, він прикрив їх важкими гарячими повіками. І несподівано почув кроки. Легкі, м’які. Звуки долинали з-за перегородки, що відділяла каюту від вузького коридора, який вів до пульта управління кораблем.

Олег розплющив очі. Кроки стихли.

“Дурниця, почулося”, — подумав він, але про всяк випадок перевів один екран на рубку управління. Там нікого не було. І все-таки неспокій зростав, заважав думати. Щоб заспокоїтись, Олег почав аналізувати свій стан: “У якій частині мозку виник цей неспокій? Не інакше, як у таламусі. Страх перед невідомим — ось як це називається. Його передано мені тисячами поколінь предків разом з іншими рятівними інстинктами. Предки заплатили за нього кров’ю, стражданнями, життям, а мені він ні до чого. Це не образливо для них, проте мені він справді ні до чого. У мене для таких випадків є логіка, здатність аналізувати. Можливо, моїм далеким нащадкам і це теж не знадобиться.

Знову кроки. Чи тільки здається? Здається… Так… про що ж я