Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

Хоч в той час я вже відновив був свої медичні студії і ніби повинен був знати, як дбати про охорону свого здоров'я, то мушу признатися, що як я, так і всі наші спортовці не дуже шанували те своє здоров'я. Лікарських оглядів чи лікарської опіки над клюбами тоді не існувало не тільки в нас, але й в таборових клюбах. До лікаря йшли тільки з якоюсь поважною контузією або з хворобою. На так звану превентивну спортову медицину ніхто не звертав уваги. Те саме було і в німецьких клюбах. Як я почав грати в АСФ — Розенгайм, то жодної лікарської провірки я не проходив.

Крім того, більшість футболістів курили цигарки (річ ясна, якщо мали), а якщо була нагода випити, то якихось застережень проти того не було. Відживлення в нас ув УССК-у не було вистарчальне, про якусь раціональну дієту не було й мови. Їлося все, що хто міг дістати. Про належний відпочинок перед змаганнями також не дуже ми дбали. А як увечорі перед ними була якась забава, то ми допізна веселилися й танцювали. З погляду теперішнього підходу до фізичної справности та медичного режиму для спортовців, ми грішили всім, що тепер перечить будь-яким медичним вказівкам. Але в той час ми були молоді, "море було нам по коліна"— ані ми самі, ані хтось нам на те не звертав уваги. Як ілюстрацію нашого наставлення наведу один приклад молодечого буяння. У суботу ми мали змагання в Ульмі з "Беркутом". Увечері була там забава, і ми гуляли майже до ранку. По кількох годинах сну поїхали до Мюнхену. Тут я на станції приєднався до АСФ — Розенгайм і ми поїхали до Реґенсбурґу. Пополудні я грав другий матч проти "РТ", а ввечері ми з Ґеньом Голюкою по дорозі до Мюнхену вступили до табору в Лянцгуті. Там була забава, на якій ми допізна побули і над ранок приїхали до Мюнхена. А вранці треба було йти на виклади в університет. Це можна б уважати за приклад витривалости, а з другої сторони — як немудрий вибрик молодости.

Але над тим не було часу застановлятися, життя тоді кипіло, молодь була активна. І я поза змаганнями в двох дружинах студіював, брав участь у студентському житті і в діяльності політичної організації, що вимагало від мене частих поїздок по Німеччині, до Австрії і Франції.

Крім змагань в УССК-у і АСФ — Розенгайм, я грав в різних репрезентаціях. Перші такі змагання між Півднем і Північчю відбулися 1 грудня 1946 року. Південь — це область Мюнхен і Авґсбурґ, а Північ — це Реґенсбурґ, Байройт і Ансбах. Стрижнем команди Півдня були змагуни "Лева", доповнені трьома змагунами УССК (Смішкевич, О.Кравченюк і я) і "Чорногори". Змагання були в Авґсбурґу і закінчилися ремісом 1:1. Опісля я брав участь і в змаганнях репрезентації Мюнхенської проти Авґсбурзької области. Залишилося в пам'яті й змагання репрезентації Півночі проти збірної литовців, що відбулося на прекрасному стадіоні" Ф.Ц. Нюрнберґ. Поза олімпійським стадіоном у Берліні це було найкраще грище в Німеччині. До того змагання запросили Юзя Кравченюка і мене на допомогу, хоча ми належали до клюбів з Півдня. Ми обидва грали на позиціях бічних помічників і присутній на тому змаганні голова РФК мґр. І. Красник сказав про нас, що він досі ще не бачив такої доброї гри помочі в жодній українській команді, як ту, що ми з Юзьком продемонстрували в Нюрнберґу. На нашу думку, помічним у цій добрій нашій грі була висока якість футбольної площі. Вона була максимальних розмірів, ідеально рівна, покрита гарною низенькою травою, так що було де розгорнути гру. Ми з Юзьком опановували середину площі, наші пасінґи рівненько котилися по траві, ми живили напад добрими подачами. Та хоч у грі ми мали велику перевагу, але наш напад не зумів використати чимало догідних підворітних ситуацій, а литовці зуміли два рази прорватися і змагання закінчилось рахунком 2:0 в їхню користь.

Вершком і найбільшою честю для всіх українських футболістів була участь в репрезентації України в олімпійських ігрищах ДП* (біженців) * В 1948 р. в Лондоні відбулися XIV Олімпійські ігри. Не всі народи змогли взяти в ній участь. Навесні 1948 р. мґр. Рак у спортивній секції Міжнароднього Комітету Політичних Втікачів запропонував проєкт влаштувати спортивні ігри - Олімпіяду тих народів, що із-за воєнних обставин опинились на вигнанні у Німеччині. Таких осіб скорочено називали ДіПі-вці. (Це початкові літери англійської назви "Displaced Persons" - переміщені особи). Тому і назва - "Діпівська Олімпіяда".у 1948 році. Це в тому році відбулася загальна олімпіяда в Лондоні. З ініціятиви українців власті ІРО зорганізували спеціяльну олімпіяду для народів — утікачів у Німеччині. У футбольних розграх брали участь Литва, Польща, Юґославія, Мадярщина, Естонія і Україна. До олімпійської репрезентації були вибрані з УССК-у — Любко Стасюк, Юзько Кравченюк, Філько Древницький і я.

Вона не була, як конкуренційна імпреза для офіційної XIV Олімпіади, але як доказ нашого розуміння і співзвучности цієї великої ідеї у всіх тих, хто в умовах післявоєнного забріханого світу не мали змоги стати в Лондоні поруч інших державних народів.

На жаль, у той час я не був у найкращій формі, тому що весною 1948 року під час змагань АСФ — Розенгайм і РТ — Реґенсбурґ я зазнав контузії правої ноги, яка довго не гоїлася. Я пішов з тим до свого професора ортопедії, він зробив рентґенівський знімок, який не виявив жодного зломання чи ушкодження кісток: його презумптивна діягноза була — діястаза між фібулою і тибією в наслідок ушкодження міжкісткової мембрани. Він порадив мені утриматись від футбола, аж поки біль остаточно не промине. Тієї поради я трохи слухав, а більше ні, а мені то ставало краще, то гірше.

Зв'язковим капітаном нашої репрезентації був Стасьо Кравчишин, який був редактором спортової сторінки