Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

- А ви ще й житла котику не даєте, Віталіно Сергіївно, - пролунало за спиною філософське питання Руслана Скрипки. - Пані Футлярчик, поставте тваринку на місце і не мучте, я вас прошу.

***

Як вона на мене дивилася!

Всі сумніви - треба брати Танюсю або не треба? - вмить були витіснені виразним ментальним капсом.

«Щоб ти здох, сволото!» - говорив цей капс, і чомусь на душі робилося добре.

Ні, не те щоб я люблю дратувати людей. Якось це не моє найулюбленіше заняття, але ось зараз прямо добре.

Блондиниста Саша дивилася на мене як на чудовисько, що посміло привести до бібліотеки не красуню, а торговку з метро.

Віта кипіла від обурення і просто огидно це приховувала. Її жирний кіт нахабно розвалився на дивані, споглядав обстановку і був цілком задоволений життям. Мене він явно вважав якимись марними меблями, тому навіть не звертав своєї королівської уваги.

Нотаріусу явно на все пофіг. Він пив чай, дивився на всіх байдужим поглядом і, здається, навіть не слухав.

У мене з'явилася підозра, що все даремно. Невже здалося, що тоді в машині він з Вітою фліртував?

Старію, однак. Перестав розрізняти реакции.

Танюся трималася непогано, але явно весь час хотіла переграти. Доводилося весь час обережно підштовхувати її в бік або торкатися руки.

Пару раз я зловив незадоволений погляд. Але варто було тільки вказати в сторону кишені, де лежав її гонорар, Танюся тут же променисто усміхалася і починала воркувати добре поставленим голосом.

Не знаю, який дідько мене смикнув піти за Віталіною. З одного боку, до жаху цікаво, що вона хоче зробити. З іншого... з іншого у мене ж буде маса часу за цим поспостерігати. Єдине, що напружувало - її кіт. Маю велику надію, що він не буде дерти шпалери і робити погані справи у капці. Я цього терпіти не стану.

І все ж десь у глибині душі було відчуття, що мене самого швидше видерут, ніж я встигну покарати за пустощі маленького беззахисного котика. Заради цих пухнаток жінки готові на нелюдські вчинки. Ви помічали, що сильна і незалежна жінка заводить саме море котів? Не собак, папужок, щуриків ручних – ні! Котів! І все не дарма, між іншим. Зв'язок жінки і кота давня і міцна. А з часів полювання на відьом зміцнився так, що не розрубиш.

Через деякий час, коли ми покинули квартиру, залишивши там тільки Віту і Сашу, Танюся обережно поцікавилася:

- Руслане Віталійовичу, я десь зробила щось не так?

- Все так, Танюсю, - відповів я, дивлячись на дорогу, - тільки краще більше мовчати і посміхатися.

- Зрозуміла, - скорботно погодилася вона, - за розумну зійду.

Я покосився на дівчину. А нічого, кмітлива. Спочатку намагалася мене спокусити, але я з робітницями Маріанни не сплю. Потім Танюся зрозуміла, що річ не вигорить, і швиденько згорнула всю охоту на Руслана Скрипку, замінивши її на: «Ну якщо треба чого прибрати буде - кличте».

Прибирала вона дійсно добре. Якби минулі господарі не поїхали на рік працювати в Італію, то сумніваюся, що відпустили б таке золотко. Незважаючи на досить легковажний вигляд, Танюся уважна, педантична і терпіти не може бруд. Тому до бажання добре робити свою роботу за пристойні гроші додавалася ще вроджена нетерпимість до пилу і непотребу.

В один прекрасний момент зрозумівши, що хтось повинен прибирати в наших хоромах, я зробив Танюсі пропозицію... підробити. Вона, зрозуміло, погодилася.

Та ось після того, як я помітив дивну поведінку нотаріуса, зрозумів, що не можу сидіти склавши руки. Раптом ще цей… цей вирішить одружитися на Віталіні? Багата наречена, до речі.

А я проти. І квартира - це само собою, але... я в принципі проти, коли якийсь чужий чоловік тягне руки до того, що знаходиться в зоні моєї досяжності.

Я різко повернув, відчуваючи, що мені трохи ніяково від цих думок. Ні, то, що я не люблю, коли чіпають моє - це не обговорюється. Але ось Віта... З яких це пір раптом на неї теж поширився цей флер впевненого «моє»?

- Ой, проїхали, - скрушно зітхнула Танюся. - Гаразд, я дворами зріжу трохи.

«Ідіот», - тут же вилаяв я себе, пригальмовуючи біля світлофора.

- Пробач, винен. Далеко йти? Повернемося?

Треба не думати про всяке, а дивитися на дорогу і пам'ятати про пасажирів.

- Та ні, - замотала вона головою, вхопила блакитну сумочку. - Я піду. Ви сказали виходити через день?

Так саме. Треба хоч день пожити в новому будинку самому.

- Так, Танюсю, аванс я тобі вже перерахував.

- Ох, Руслане Віталійовичу, ох ... - Вона мало не застрибала від радості, сюрприз був явно приємним. - Дякую! Так я все-все зроблю! Не хвилюйтесь! І вам, і Віталіні сподобається.

- Добре, - трохи стомлено кивнув я.

Танюся вийшла з машини, а я рушив далі.

Так, відпочивати особливо ніколи. Сьогодні приїдуть перевізники. Всі меблі перевозити не буду, але мені потрібен саме мій стіл. І комп'ютер. І ще деякі речі, без яких ніяк.