Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Є чим зайнятися, так. І нехай я поки не зовсім уявляю, як це все буде виглядати, але... прекрасно розумію, що це буде цікаво.

У таку авантюру я ще ніколи не вплутувався. Їй-богу.

Припарковавшись, раптом усвідомив, що хочу побачити реакцію Віти на моє повернення. Ось просто... подивитися.

Роздуми перервав дзвінок телефону. Я глянув на екран. Змій.

***

- Вже півноч наближається, а близькості все немає, - пробурмотіла я, виходячи з ванної і відчуваючи себе мало не богинею.

Так, це вам, звичайно, не горбате і кілька покоцане щось сидячого зразку, встановленої у мене вдома. Тут можна лягти. Тут можна таки лежати. При цьому не дві хвилини, а довго. Можна красиво напускати ароматної піни, відкинути голову на зручну підставку, взяти келих шампанського і, дивлячись на сяюче вогнями прекрасний нічне місто... відпочивати. Від всього на світі.

Ще б не відпочивати, коли ти один в таких апартаментах. Адже Руслан поїхав з таким виглядом, ніби сталося щось дуже важливе... на сидіннях машини. Або в кафе. Або вдома. Або...

Соромно, звичайно, Віта. Доросла жінка, а ведеш себе як ревнива дитинка. Але форми Танюсі настільки обурювали мою жіночу гідність і порушували заздрість, що нічого іншого просто не залишалося. І багата фантазія послужливо підсувала абсолютно розпусні картинки, де Танюся та Руслан займаються промисловим, кхм, альпінізмом.

Визнавати відчайдушно не хотілося, але це вже сталося. Мене дратує, що біля нього крутиться якась дівка. І не чіпай мого сусіда за... гаманець. Гаразд-гаразд, до чого всі ці відмазки? Скрипка мені подобається. Як чоловік перш за все, а начальник і сусід - це вже другорядне.

І треба сказати, це «подобається» мене абсолютно не обрадувало. Що робити далі, я зовсім не уявляю. Їсти себе поїдом і сходити з розуму від ревнощів - явно не моє.

Я сіла за туалетний столик прямо перед величезним дзеркалом. Пуфік трохи прогнувся під моєю вагою, але м'яко спружинив. Ех, здається, люди не придумали нічого кращого за звичайного стільця... і диванчика.

Взяла гребінець і провела по волоссю.

Так от, повернемося до наших Русланів, тобто баранів. По-перше, я ніколи не знала, що таке справжні жіночі ревнощі. Закохуватися закохувалася звичайно, але зазвичай якось швидко сама остигала, тому не до ревнощів було. А тут прямо... накриває. Що не є добре, це не личить солідній жінці, народженої три десятка років тому, з лимонної валізою та цілковито диким котом. По-друге... Так, а де Віталік?

Достраждаю потім. Я швидко розчісалася, поправила банний рушник, в який замоталася, так як забула взяти з собою халат, і пішла на пошуки свого бандиту.

- Віталіку! - покликала я.

У відповідь - підозріла тиша. І тільки з боку кухні долинуле шарудіння, від якого стало не по собі. Зовсім не схоже на кота. Занадто голосно. І підлога якось голосно скрипить. Хтось прийшов? Але я не чула, щоб відкривалися двері. Можна, звичайно, сказати, що вода, що ллється, все заглушила, але... За довгі роки життя на самоті я привчилася вслухатися в кожен шерех. Все ж я не Дольф Лундгрен в розквіті років, а всього лише слабка жінка, якій треба годувати кота.

Під руку попався важкий парасолька-тростина. Так… не оглушить, але налякаєш до… жахіття, якщо раптово відкриєш перед людиною, яка цього не чекає. Та ще й шпилька-накінечник сантиметрів в дванадцять, а то й більше, що прикрашає парасольку, змушувала понервувати тільки при одному побіжному погляді на неї.

Затиснувши парасольку під пахвою, я безшумно прокралася до кухні. Благо босоніж це можна зробити. Притулилася до стінки, затамувавши подих. Звуки стали голосніше. Таке враження, що хтось шкребе по дереву напилком. Але при цьому раптово пролунало захоплено мурканье.

Насупившись, я обережно зазирнула в дверний прохід. Практично в центрі кухні стояло відро для сміття, яке вінчала пухнаста дупа Віталіка. Долинало енергійно-зацікавлене муркотіння.

- Ах ти, сволота! - щиро обурилася я.

Дупа здригнулася, Віталік зашкреб кігтями, відро небезпечно нахилилося. Маленьке таке відро, взагалі загадка, як він туди заліз!

- Віталік! - гаркнула я.

Відро впало й покотилося. Істеричний мяв кота змусив подпригуть на місці. Я кинулася до нього, по дорозі мало не зачепилася за розкидані упаковки від чаю і рулету після наших посиденьок.

Схопила відро, шльопнула Віталіка по хвосту.

- У-у-у, - пролунало звідти незадоволене.

- Сам винен. Ти навіщо туди поліз?

- У-у-у!

Витягла Віталіка, подивилася в нахабніші очі і на трохи притиснуті вуха. У цукровій пудрі. Закотила очі, потім глянула на дверцята, звідки цей гад витягнув відро. Звичайно, все розірване.

- Вітальчику, ти не котик, ти свиня, - повідомила я, дивом утримуючи кота і парасольку.

Віталік зробив вигляд, що його взагалі тут немає. І тільки хвіст, невдоволено шлёпающій по моєму животі, показував ступінь невдоволення.

Кіт зробив вигляд, що його взагалі тут немає. І тільки хвіст, невдоволено шлёпающій по моєму животі, показував ступінь невдоволення.