Читати книгу - "Право на другий шанс, Тая Смоленська"

Вночі я майже не сплю. Занадто багато емоцій вирує всередині мене.  
 
Накидаю на себе халат і виходжу на свіже повітря. Варто провітрити думки. 
 
Я обходжу навколо двір, десь далеко чути гавкіт собак. Застигаю біля краю басейна, який ще не скоро наповнять водою і піднімаю голову до неба.                                 
 
Довго вдивляюся в сяючі точки. На мене накотила ностальгія. За колишнім життям. Спокійним, розміреним, розпланованій. У нас з Артемом була майже ідеальна сім'я. Цікаво, чого ж йому не вистачило?             
 
Можливо, варто все ж задати йому це питання? Зізнатися, що я знала про його зраду. Але копатися в минулому і з'ясовувати відносини немає ніякого настрою і бажання. Це потрібно поховати. Бажано, разом з колишнім чоловіком.               
 
Між ніг все ще приємно тягне, нагадуючи про близькість з Артемом. Я торкаюся подушечками пальців до своїх губ. Так легко зробити вигляд що все відмінно, обманутися, уявити що ми як і раніше разом.

Три роки розлуки занадто маленький термін. Практично ніщо для того, щоб забути іншу людини, стерти геть почуття і спогади.        
 
Звуки кроків поруч зі мною змушують мене встрепетнуться. Я обертаюся, в темряві видно лише вогник від сигарети. Але за силуетом чоловіка легко можна впізнати Артема.                 
 
 - Не спиться? - подає голос першим.            

Він зупиняється поруч зі мною, обдаючи мене сизим димом.         
       
- Так. В обід з Анею поспала, тепер не можу заснути.  
 
- Ясно.               
 
Він знову підносить до губ сигарету. Курить до самого фільтра.

Стоїмо мовчки і вдивляємося в темряву. Все ще не віриться що Артем поруч. Як і те, що я так просто віддалася йому. 
 
- Я подумую про розлучення, - раптово вимовляє він, кидає на землю «бичок» і розчавлює носком туфель. 
 
Я ж застигаю від його слів. Серце в грудях розганяється з шаленою швидкістю. Я нічого не хотіла знати про його життя без мене, але зараз черв'ячок цікавості вирив в мені величезну діру. 
 
- Що так? - єхидно запитую я, бажаючи дізнатися побільше про їх  шлюб, що скоріше всього невдався.  
 
- Не знаю. Набридло все. Втомився. Хочу один побути. Не знаю який чорт мене смикнув заміж її покликати, залишив би в коханках ... І чому тобі зараз це кажу - теж не знаю. Можливо, тому що ти завжди була моїм найкращим другом. Пам'ятаєш, коли я в чомусь сумнівався, завжди до тебе за порадою йшов?                          
 
 Ти не радився зі мною, Артем, - по-доброму посміхаюся я, - ти просто промовляв уголос ситуацію, аналізував і сам приймав рішення. А я була всього лише твоїм слухачем. Крутилася в кухні біля плити, поки ти міркував про свої проблеми. 
 
- Але ти слухала.                  
 
- А вона ні?           
 
- Ну-у-у, - в світлі місяця ловлю його криву посмішку, - господиня з неї так собі, коханка на сімку з десяти, співрозмовник теж не дуже, зате мати щаслива. Не перестає її нахвалювати. 
 
Згадка про те, що він спить з дружиною, а ще про колишню свекруху різко псує мені настрій. Варто повернутися назад до Ані, а не вникати кожному слову Артема.     
 
- Ну, тепер зрозуміло чому ти одружився на ній. Мати щаслива - головний аргумент. А ще вона молода, на років сім молодша за мене, напевно. Видна. Але ти щасливий, Артеме? - раптово задаю йому питання, вдивляючись в темряву, щоб розглянути вираз його облисся. 
 
- А ти? - повертає мені питання. 
 
- У мене є дочка, улюблена робота, так чому мені бути нещасною? 
 
- Ти ніби як звільнилася, так що залишається лише дочка від мужика, який тебе кинув, - холодно промовляє він. 
 
- Ти помиляєшся, у мене є робота. Яку я дуже люблю. І без різниці хто батько Ані, тому що виносила і народила її я. Вона в першу чергу частина мене, - вимовляю я. Горло здавлює спазм, в очах з'являється волога. - Скільки нам тут сидіти? Може, я до батьків у село поїду? - з надією питаю я, бо розумію наскільки небезпечно суспільство Артема. 
 
Його розмова про розлучення раптово пробудила дивний трепет всередині. Немов у нас ще міг бути шанс виправити минулі помилки, склеїти заново наші відносини і довіру. Але цього не буде. Я не зможу забути його зраду, він не пробачить що приховала правду про доньку. Уявляю як він відреагує, якщо я скажу йому про Аню. 
 
- Ви залишитеся тут. На скільки не знаю. Я скажу коли все вирішиться і ви повернетеся назад, - після довгої паузи вимовляє він. - За кілометр звідси будинок здають, завтра поїду подивлюся що до чого і розміщу вас там. Все ж тут будівництво, сторонні, не найзручніше місце. 
 
- Добре. Добраніч, Артем, - розчаровано вимовляю я і роблю кілька кроків в бік будиночка, але Артем зупиняє мене.                          
 
Хапає мене за передпліччя і притягує до себе. 
 
- Скажи, ти шкодуєш про свій вибір? - запитує він і не потрібно уточнювати що саме він має на увазі. 
 
- А ти? - відповідаю питанням на питання, вириваюся з його захоплення і швидким кроком перетинаю двір.