Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Антер

Схоже, пощастило. З чортовим Аміріним посланням приз глядацьких симпатій був би моїм. Цікаво, у неї справді жіночі проблеми, або мене захищає? На мить здалося... Авжеж, розмріявся. Не сьогодні, так наступного разу доведеться йти. Може, дозволить плавки вибрати, щоб закривали. Буду опудалом, але хоч не повним.

Величезна відкрита територія, я такого ще не бачив, напевно. Хіба що в фільмах. Аміра-то нечасто де бувала. Столи, басейни, атракціони, альтанки, бари – що душа забажає. Якось дуже сумнівно, щоб Ямаліті не схотілося всього цього спробувати. Ще й безкоштовно. Краса... для вільних. По-моєму, навіть мені хочеться.

Свелла підходить кудись до приймальної стойки, приносить нам невеличкі чіпи на руки, докладаємо до тильної сторони долонь, вони частково вбираються в шкіру, щоб не впали.

Подає мені смужку темної легкої тканини.

– Навіщо це? – хмуриться господиня.

– Прости, але він в тебе зовсім на раба не схожий. Так має бути. Нехай на шию одягне.

– Вдягай, – командує Ямаліта. Не можу дивитися їй в очі. То «не буду надягати», то «надягай»...

Вдягаю, куди ж я подінуся.

Йдемо на екскурсію. Аристократик і так і сяк до Ямаліти увагу проявляє, прямо дратує. І не залицяється, як мужик, і не кокетує, як баба.

– Про що думаєш? – Аніта знову, от причепилась. Фігура міцна, лице кам'яне, сіре якесь, видно, що жінка з одних м'язів складена. Виглядає добре, але чомусь здається мені старою. Мимоволі порівнюю з Ямалітой. У ній стільки легкості, повітняності якоїсь... Може, це я її так сприймаю, не знаю. Але от Селію теж сподобалася.

Про те я думаю, що як був би вільним, не підпустив би цього дебіла до неї.

Ось ідіот. Припини.

– Не люблю гуляти, – видаю.

– Не хочеш розмовляти? – питає. – Господарі поки розважаються, нам відпочити можна.

– Мене моя не відпускала.

– Так запитай. Або тобі не можна самому питати? Ти ж неелітний наче?

– Самий неелітний, – відповідаю злорадно. Пошукай собі іншу розвагу... – Самої нижчої категорії.

– Хочеш, можу у своїй запитати, мені можна і вона у мене адекватна.

Здається, ніяковію злегка. І чого я на неї визвірився, не зробила ж нічого поганого?

– Не треба, – хитаю головою. – А то потім вдома мені розкажуть, у кого і що можна питати.

Киває розуміюче. Може, і правда потрібно було відпроситися?

Відпочити... Ямаліта б відпустила. Тільки не знаю, що бридкіше – сидіти при пані песиком покірливо, або зводити більш близьке знайомство з охоронницею.