Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр 📚 - Українською

Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

871
0
05.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Треба спитати у Бога" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 80
Перейти на сторінку:
міліціонерів і тренерські лави. Баскетболісти обнімали усе, що траплялося під руку, і коли Парамон протиснувся до Гори, той ухопив його, як дитину, і підкинув угору, аж вітром гарячим обдало Парамона.

— Я ж казав! Я ж казав! — захлинався од радості Парамон, проте Гора його вже не чув, баскетболісти підхопили Охріменка і гойдали його, як іграшку, а Парамон бігав довкола, обіймав за ноги гравців і все повторював: — Я ж казав! А хіба я що казав... Від щита до щита! Бач, бач...

Однак цього по телевізору не показували, через те Парамонові не дуже й вірили, коли він розповідав, як допоміг «Буревіснику».

— Це він, мабуть, тебе вгору підкинув, а впіймати забувся, еге? — оскалився коло своєї діжки Валькуй.

Мужики сміялися, аж дим тютюновий гойдався в буфеті, і тільки Степан Джулай приклав до губів вузлуватого пальця й сказав:

— Ану, цитьте мені! Кому не інтересно, хай не слухає. Розказуй, Парамоне, то вони так, з дурного ума.

Далі вже ніби й не було чого розказувати, але раз просять, то хай.

— Отак ми з ним і зійшлися. — Парамон поволі потяг із кухля, щоб виграти час.

— Ну, обійняв він тебе, а далі що?

— Далі? Далі ми разом пішли в роздягальню, побалакали трохи.

— Про що?

— Про що? А про цю ж гру з італійцями. Наші мене всі обступили, ну, кажуть, якби не ти, то ще не вгадано, чим би й скінчилося все. Та що я, кажу, не я ж м’яча закинув. А вони: ну-ну, не прибідняйся, сам знаєш, як ти нас виручив.

Парамон бере кухоль, п’є і покректує від задоволення.

— А далі що? — підганяє його Степан Джулай.

— Далі? Далі вони почали роз’їжджатися по домах.

— На трамваї? — сміється Валькуй.

— Ні, чому ж? На машинах. У них же у всіх машини свої. «Волги». ГАЗ-24. У Гори біла така.

— А ти ж на чому? На «горбоконику»?

— Ні, мене Гора підкинув.

— Я ж кажу, підкинути підкинув, а впіймати забувся. Ти що — головою вдарився?

— Ну, годі! — Степан Джулай стукнув долонею по столі, наче муху вбив, і підвівся. — Ходімо, Парамоне. Засиділись.

Не вірили Парамонові, ще й насміхалися, а таки ж трапилася нагода довести, на чиєму боці правда.

Якось Парамон приймав багаж, коли це прибігає захеканий Митя Горобець, технік їхній, та:

— А ти хоч знаєш, чиї оце чемодани?

— Як — чиї? — не зрозумів Парамон. — Мої.

— Та ні, я про те, чиї вони насправді.

— А яке мені діло? — здивувався Парамон.

— А таке, що це «Буревісник» летить у Белград! Баскетболісти! Он вони вже на посадку пішли. Там такі здоровили.

— «Буревісник»? — Парамон як тримав у руках чийсь портфель, то так і кинувся з ним до виходу на посадку, спасибі, Митя Горобець вихопив його на ходу і поклав на місце.

А там біля виходу топталося вже чимало цікавих, і свої ж хлопці збіглися подивитися, кашкети на потилиці позбивали, дивувалися.

— Диви, диви, он він!

— Хто?

— Та Горенко ж, чи як його.

— Який Горенко?

— Ну цей же, що Парамон про нього торочить. Гора.

— Де?

— Та ото ж, найвищий.

Парамон трохи спізнився, бо коли підбіг до гурту, то пасажири на Белград уже рушили до літака, але він одразу побачив серед них гравців «Буревісника» і найпершого — Гору, котрий і за своїх товаришів був вищий майже на голову. Парамон упізнав його зі спини, він би за тисячу кілометрів упізнав найкращого центрового світу, який завжди трохи горбиться в плечах, ніби соромиться свого велетенського зросту. Горбиться, але ж спробуй дотягтися до нього.

— Парамон! — Без Валькуна і тут не обійшлося. — Он твій друг пішов, біжи поздоровкайся.

— Біжи, Парамоне. Він тут так оглядався — видно, тебе шукав.

— Чого ж ти стоїш? Брехав?

Парамон не зводив очей з Горенка, наче ждав, що той озирнеться, і Гора справді, відвернувшись од вітру, що завжди гуляв над аеродромом, повернув голову назад. Парамон махнув йому рукою, а потім набрався духу й гукнув:

— Гора!

Горенко його не почув, аеродром свистів літаками, а тут іще вітрюган як на те зірвався такий, що валив із ніг. Голосу Гора не почув, та помітив, що йому махає якийсь чоловічок у льотчицькій формі, і на хвильку спинився й побачив, як той карлик раптом зірвався й помчав до нього. Мабуть, щось трапилося, бо коли з голови карлика вітром здуло форменого картуза, він і не глянув на нього, а біг немов на пожежу, дрібно перебираючи коротенькими ніжками. І коли підбіг зовсім близько, Горенкові навіть здалося, що він десь уже бачив цього чоловічка, той подає маленьку долоньку і моргає вологими очками — видно, вітер нагнав сльозу.

— Не впізнаєш? — звівся навшпиньки Парамон. — Хіба забув, як з «Атлантиком» грали? Шланга я, Шланга, не впізнаєш?

Хлопцям, які стояли під козирком аеропорту, важко було здогадатися, яка там розмова була між баскетболістом і Парамоном, але вони бачили, як Горенко подав Парамоші руку, а потім щось таке, як плечима знизав чи од вітру ховався — не вгадаєш. І кумедно ж було дивитися на обох — один височезний, а другий йому до пояса, голову задирав, казав щось, казав, однак Гора, знать, нічого не міг второпати, нетерпляче позирав на своїх, що стояли вже біля трапа, потім щільніше загорнувся у плащ і рушив до літака.

— Признав, — сказав Степан Джулай.

— Так би він і тебе признав.

Парамон підійшов до гурту простоволосий, без картуза, наче й не помітив, що той покотився за вітром.

— Сказав, що їдуть з югославами грати.

Усі мовчали, навіть Валькуй не перечив.

— Сказав, як приїде, тоді побалакаємо.

Степан Джулай підійшов до Парамона і тихенько надів йому картуза, якого наздогнав аж на злітній смузі.

— А чого ж, побалакаєте. Він же сюдою і назад вертатиметься.

— Ходім, Парамоне, до мене, — сказав Валькуй. — Свіженьку бочку відкриємо.

Ніхто не бачив, чи вдалося Парамонові зустрітися з Горою, чи, може, «Буревісник» повернувся з Белграда тоді, як у Парамона був вихідний, але після того випадку він більше ніколи й нікого не просив, щоб його підмінили — навіть у ті дні, коли «Буревісник» приймав у себе вдома найзнаменитішу команду світу.

А

1 ... 47 48 49 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"