Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз 📚 - Українською

Читати книгу - "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари)" автора Станіслав Вінценз. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 194
Перейти на сторінку:
було тут на місці. Тонучи в мулі вище кістки і тяжко зітхаючи, Матарга заявив:

— Люди, до чого ми дійшли! Не впізнаю себе і вас. Неволя!

Вітролом сумно захитав головою:

— Ой, неволя, це правда.

З малої іскорки ватра бунту розгорілася і щипала за очі, а Фока, прагнучи її придушити, весело промовив:

— Я нікого не примушував копати, це ваша власна воля. Але щоб керівник робіт підбурював інших, такого я ще не чув.

Вітролом обурився і виговорився:

— Керівник, але тільки до порядної роботи! Для болота я руки не подавав. Та якби ж це ще звичайне болото, а це ж мразниця така, як мацькола замерзла на провесні. І за що?

— Не годиться, — погодився Бомба.

— Паскудство! — вибухнув Мандат.

Фока доброзичливо насміхався:

— У лісі ви безстрашно голови підставляєте, а тут болота злякалися?

Мандат сплюнув.

— Не злякалися, а огидно. У лісі наша доля і нехай нас б’є, якщо хоче. Не страх є найгіршим.

Вітролом вказав на Мандата і уважно подивився Фоці в очі.

— Чуєте, до яких розмов допроваджує ваше болото — це не я підбурюю, а болото.

— Віл би збунтувався проти такої роботи, — рикнув Матарга.

Осмілівши вони вигукували один за другим:

— У такому, то й свиня би си не кочєла, хоть і любит болото.

— Гріх, гріх. І по селах перестануть нас поважати.

— Порядну працю кожен шанує, — захищав Савіцький.

Матарга заспокоївся і аргументував:

— Це порядне? Ану подумайте, паничу. З панів жоден не торкнувся б цього болота, тільки б бідних до цього запрягав. Але не нас! Щойно гроші задзвеніли і вже ніс в болото.

— Аж дивно, — казав Ґєлета, — що ви, паничу, ковальський син, із вчених майстрів, самі возитеся у цій гноївці і ще й нас у таке бабрання втягли.

— Але ж ніхто вас не змушує, — відповів Савіцький. — Не хочете, то покиньте, та гать конче потрібна. Що ж зробиш?

Матарга підіймав голос і думку все сміливіше:

— Нехай панове пришлють собі якихось таких, якщо хочуть мати дерево, але ми всі не наймити, як і ви двоє.

Вітролом додав із співчуттям:

— Ґазда з ґаздів і син майстра до болота? Такі часи.

Фока несподівано обурився:

— Нехай пришлють? Стукніться в чоло. Я, як тільки можу стараюся, щоб ви самі були ґаздами і панами в своєму лісі, а ви нам тепер хочете прислати панів і наймитів.

Ґєлета дражнив далі:

— Це щось таке, як ті заволоки з низин, що у Жабйому євреям туалети чистять.

Фока врізав повітря рукою, відклав лопату, сказав спокійно.

— Тепер зупиніться, відпочиньте і ходімо, а вже від завтра ми самі впораємося.

Вони здивовані охолонули, відпочивали, перш ніж піти, а тимчасом Матарга розповідав, дуючись, але при цьому плаксиво зворушливим голосом:

— Це потрібно зрозуміти. Там десь у низах є такі сироти, без батька, без мами, що навіть їх у житті не бачили, не знали. Живуть з дня на день, худяки нещасні, валандаються голодні, може їм хто-небудь кине скоринку хліба. Ну і жидок невірний, чи панок безбожний винюхають їх і закинуть сильця: «ходіть, заробите на хліб». Приведуть до болота, але й ті сиротиська, коли побачать таку баюру, як ця наша, то пробують втікати. І тоді той негідник з торби пляшку дістає і їм під ніс. «Ось, ковтніть собі». І вони, бідачиська, ґуль-ґуль один за другим, хотіли б ковтнути, як годиться. Але чорт відразу забирає: «гайда до болота, а потім ще отримаєте».

Фока перебив:

— Я вас горілкою не пригощаю, ані не обіцяю.

Матарга схвилювався:

— Хто ж так каже? Я лише так повчально, задля корисної освіти розповідаю. Ну і ті бідаки від тієї гарячки до горілки влазять в болото по чубки волосся. І так потрошки, пляшка за пляшкою, барильце за барильцем вливається до горла, а ті копають щораз глибше в болоті, аж поки життя закопають. Глянеш на них, це вже не люди, а брили болота, болотні гамани, лиця обліплені, наполовину сліпі від болота. Аж задубіють, аж падають, а все-одно горілки прагнуть. А негідник, коли побачить, що їм вже не вистачає сил, то горілку закриває і — марш! Ну і вони, небожатка, накарачках, впираючись носом в землю, повзуть просто на цвинтар. А якби мали родину, — закінчив Матарга із слізним скиглінням, у якому його голос не міг поміститися.

Йому вторили зітхання. Вітролом зойкнув, Бомба захрипів, Ґєлета насупився, мов на похороні, а Мандат зацікавлено розглядав, як все це відбувалось. Тільки Лесьо засоромився, а Іванисько захихотів пискляво по-козячому. Фока перервав:

— Досить тих казочок, бо ви надто вже себе жалієте.

Матарга вирішив образитись:

— Це не казки і дайте мені закінчити. Ну, і ті бандити шукають собі нових сиріт до болота і для болотної смерті. І хтозна, може й наші грошовиті панове такі самі?

— Вони всі однакові, — процідив Ґєлета.

Фока знущально усміхнувся:

— Такі оце ви ґазди, прості, як смереки, але видно, що від крутійства і смерека скривиться.

— Чому ж крутійства? це все правда, — впирався Матарга.

— А де ж ви бачили таких бідолаг?

— Бачив я чи не бачив, але це правда, і навіть, якщо я й не бачив, то так воно і мусить бути.

— Чому ж мусить?

Матарга співав вже поступливіше, але все ще впирався:

— Бо головний чорт до болота належить і до цього охочий, бо така його робота з первовіку. Тому від чорта і для пекла є ті, що заманюють людей до такої роботи. І ще ті, що охоче дозволяють себе заманювати. А що ж християнин сирота? Тільки через біду дає себе туди запхати. Але не ми!

Фока дивився на нього співчутливо:

— Ви такий бувалий, а не бачили, як мости будують?

Матарга втішився і знову бундючився:

— Го-го, ще й які мости я бачив, такі, що немов скелі розлупили і наново зліпили. Та й що з того? Мене до них ніхто не смів запрягати. Цісарський солдат, червоний комір — вара!

— А якщо пан цісар дасть вам такий наказ на війні?

Матарга похилив голову, а вирвався Бомба:

— І цісар не сміє, бо ґазда, а ґазда ґазду до болота не запхає.

— То мости не потрібні?

— А пощо нам мости? — белькотів Бомба. — В мене такі коні, що будь-яку воду, аби вона яка була бурхлива, повна, навіть найглибша — перепливуть. А як мені потрібна кладка, то я за два дні ставлю таку, що аж світиться — без болота.

— Людина теж — з болота, — промуркотів Савіцький, — і до болота повернеться.

Вітролом вигортав з голови і

1 ... 47 48 49 ... 194
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз"