Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

— Ваш хід, обер-лейтенанте.

— Я думаю, — відповів Клосс. — Загнали ви мене в скрутне становище, мушу втратити фігуру.

— Зізнайтеся, Клосс. Ви й не думали про шахи. Ви витали в думках десь далеко-далеко… Родина?

— Майже, — відказав Клосс. Його вразила проникливість цього виснаженого чоловіка з тремтячими руками.

— Годі вже, — мовив Майєр, складаючи фігури. — Мені теж важко зосередитися, а колись, здається, добре грав.

— Ну що ж! Після сповненого успіхів дня… Генерал був захоплений. Коли все буде гаразд, ваш танк за кілька місяців перестане бути зразком. Ви повинні бути щасливі, Майєр.

— Був би, якби знав, що він наблизить кінець війни хоча б на один день.

— Ви хотіли сказати, — Клосс усміхнувся і простяг інженерові пачку цигарок, — хотіли, певно, сказати, “якщо мій танк наблизить хоч на день нашу перемогу”?

— Хіба кінець війни вже не означає перемоги?

— Ви маєте рацію, Майєр. Кінець війни може означати тільки нашу перемогу.

Майєр допитливо глянув на нього, затягся цигаркою й примружив очі, в які зайшов дим.

— Коли б я не полюбив вас за ці кілька днів, Ганс, то ладен був би подумати, що ви мене…

— Перевіряю? Ні, — щиро розсміявся Клосс. — Таких людей, як ви, перевіряє їхня справа. Найліпша рекомендація вашої відданості справі — це танк.

— Справді? — глузливо запитав Майєр. — А якби я проектував трактори для сільського господарства або портові крани?

— Стривайте, адже підйомний кран Майєра…

— Тридцять другий рік! Як це давно! Ви цікавилися портовими кранами?

— У сорок першому році я мав захищати диплом у Гданському політехнічному інституті.

— Ви захищали європейську цивілізацію. — У голосі Майєра відчутно забриніла1 насмішка. Він раптом став серйозний: — Чи можу я вас щось попросити, Гансе, чи могли б ви щось для мене зробити?

— Постараюсь.

— Скажіть мені правду. Адже ви з абверу, ви знаєте, мусите знати значно більше, ніж потрапляє до газет. Що насправді було в Гамбургу? Це для мене дуже важливо: там мешкають дружина з дитиною й батьки.

— Вчора був наліт, — процідив крізь зуби Клосс. — Я чув про якийсь наліт, не знаю подробиць, але в нас у Гамбургу чудова зенітна артилерія.

“Боїшся, нарешті боїшся, — не без задоволення подумав Клосс. — Твоя дружина, твої батьки… А що в тридцять дев’ятому, коли бомби падали на Варшаву, або в сороковому, коли руйнували Лондон? Там теж були чиїсь дружини й чиїсь батьки; тоді ти теж не любив війни чи перестав її любити лише тепер, коли зрозумів, чим це пахне?”

Він би розповів йому про своїх родичів, чиїх могил уже ніколи не зможе знайти, струсонув би ним, постукав би пальцем по цій страшенно дурній німецькій голові, хоча й знає, що ця голова народила багато сміливих технічних проектів і могла, б служити миру так, як зараз служить війні. Жаль йому було цього чоловіка, що заплутався в тенетах, з яких не в змозі вибратися, а водночас відчував задоволення, що вони, німці, спробували нарешті, що таке страх і тривога.

— Ви не хочете мені сказати, — порушив мовчанку Майєр. — Значить, це правда. Унтер-офіцер з нашої їдальні сказав мені по секрету, він теж родом з Гамбурга. Дев’ять годин тривав безперервний наліт… Почали англійці вночі, а скінчили американці серед білого дня. Наш будинок недалеко від порту. Вчора телефон не відповідав цілісінький день.

“Що я йому скажу? — міркував Клосс. — Втішати його? Унтер-офіцер з їдальні добре поінформований, мабуть, слухає закордонні радіопередачі. Це треба запам’ятати — така інформація може стати в пригоді. За слухання Лондона унтер-офіцерові з їдальні загрожує Східний фронт, а то навряд щоб було його мрією. Він ладен зробити все, аби уникнути цього. Він родом з Гамбурга — робітничого міста. Там гітлерівці завжди програвали — гамбуржці голосували за соціал-демократів і комуністів”.

Клосс переглядав сьогодні вранці бюлетень з позначкою “цілком таємно” і довідався: те, що звалося Гамбургом, сьогодні — суцільна руїна.

— Очевидно, обірвана лінія, — голосно мовив Клосс, — але це ще нічого не значить. Скажіть мені, будь ласка, вашу адресу, імена батьків, дружини й дитини. Спробую додзвонитися по військовому проводу.

Майєр написав кілька слів на папірці, мовчки й довго стискав долоню обер-лейтенанта.

“Це безглуздо, — думав Клосс, — я співчуваю йому зараз, розумію його тривогу. Але ж сьогодні опівночі в ефір полине моє донесення, і буде зруйновано завод, знищено плоди багатомісячної праці цього чоловіка з глибоко запалими очима, а може, навіть убито і його самого”.

— Проклята війна, — сказав Майєр і відвернувся. Заходився складати папери. Коли Клосс був уже на порозі, почув уривчастий Майєрів голос: — Ви мусите сказати мені правду! Мусите!

6

Хлопець плакав тихо, не соромлячись сліз.

— Я лишуся тут, — схлипнув він.

— Лишишся, — відповів Бартек. — Поки що лишишся, а потім щось придумаємо, їж. — Він подав йому тарілку з гарячим супом.

— Коли б я одразу прибіг до крамнички, кали б не петляв вулицями, ми б устигли попередити Філіна, а так…

— Ти мусив петляти, — сказав Бартек. — Добре, що попередив годинникаря.

— Він при мені виставив блазня, — мовив хлопець. — Але чим це допоможе Філіпові?

— Годі рюмсати, — урвав його Флоріан, той самий кучерявий чоловік, якому сліпий передавав дані у комірчині за крамничкою. Він різкий і своєю різкістю хоче допомогти хлопцеві, на чию долю випадає таки важкий, як на його шістнадцять років, тягар випробування.

Флоріан подумав про смерть сліпого. Два тижні тому він особисто дав йому ампулу з ціаністим калієм. Старий давно випрошував її в нього.

— Я боюся, — сказав він, — що коли потраплю до їхніх рук, то ще викажу вас. Страшенно боюся болю Дій мені щось таке, що діє одразу.

І Флоріан дав йому ту ампулу. І хоч знає, не ми зробити інакше, все ж відчуває частку і своєї вини в тому, що гармоніст помер.

— Виспись, — мовив Бартек і кинув хлопцеві кожух на дерев’яну скриню.

В сусідній кімнаті, найбільшій у цій лісовій сторожці, де вони сиділи вже третій місяць, Анка-радіотелеграфістка готувалася до виходу в ефір.

— Коли побачиш, що не вкладаєшся в часі, — кинув їй Бартек, — то передусім передай останні інформації Філіпа. Знаєш, ті, що від Я-23.

— Спробую вкластися в часі. Починаю. Не заважайте. — Палець її затремтів на телеграфному ключі. Бартек якусь мить не зводив з неї очей, ніби хотів ще щось сказати, потім обережно присунув до вікна два стільці, сів і запросив сісти Флоріана.