Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

Розпродавши товар по крамницях, щоправда, не з таким зиском, як розраховував, він подав мені точний звіт і насилу згодився взяти гроші на покриття дорожних витрат, радий за свій перший у житті купецький прибуток.

А в місті, на ринку, по дворах і в будинках півтори тисячі Махмутових сопілок висвистувало на дитячих губах, здіймаючи такий галас, що голуби з переляку тікали хтозна-куди, а люди хапалися за голови.

Махмут ходив щасливий, що подарував місту цю оглушливу музику, а дітям незмірну радість, а я сміявся й трохи соромився, не признаючись, що я теж причетний до цього гармидеру.

Я сміявся, а мене охоплювала туга.

На що перетворився притулок моїх спогадів? На писклявий звук дитячих сопілок.

Не треба було цього робити. Ця пустка була мені потрібна, вона пов'язувала мене з дитинством і з життям, з якого вийшло моє життя. Я мусив зберегти тіні, щоб не спорожніла думка, позбавлена сліду, і опори, і суму за втраченою минувшиною. Моєю і моїх предків.

Тепер, залишившись сам, я знову починаю все спочатку.

10. Юнак з чистим серцем

Я просидів у кав'ярні довше, ніж звичайно, і набагато довше, ніж збирався. Було незручно залишати Махмута Неретляка самого: він святкував свою першу торговельну перемогу, частуючи всіх підряд. Стемніло, і з Бегової мечеті пролунав заклик до вечірньої молитви, а Махмут усе пив та пригощав; уже кілька днів він ходив щасливий та гордий, ніяк не в змозі звикнути до свого мізерного успіху. Розповідав безперестану, хвалився, добродушно сміявся у відповідь на дедалі відвертіші й уїдливіші глузування, не помічаючи їх, і щедро сипав грішми, заробленими на сопілках.

Мене сердило те, що він робить, і дивувало, як він може насмішку сприймати за жарт. А його буцімто хвалили, захоплювалися його кмітливістю: як це він здогадався про дітей та сопілки, жодному купцеві не спало таке на думку; а яку нову справу він замислив, щоб вони вже не бралися за неї, бо з ним важко тягатися; а чи не думає він продати свою крамничку, бо навіщо йому розмінюватися на такі дрібниці, і як це він досі приховував свої здібності?

Спітнілий, збуджений від випитого, окрилений успіхом, Махмут довірливо розповідав людям, як довго його переслідували невдачі, а якщо вже тобі не таланить, то не допоможуть ні розум, ні здібності; за що не візьмешся, усе тобі виходить навпаки. Але трапилася добра людина, яка побачила, чого він вартий, — і наче хто злі чари по вітру розвіяв. Тепер він зіп'явся на ноги, щоправда, не дуже твердо, але зіп'явся, знайшов свою опору й сподівається, що його нещастя скінчилися, бо йому повірили. Ніхто не знає, хіба що тільки він, яка це підтримка, коли тобі вірять. Мовби серце б'ється рівніше, мовби сила в тобі потроїлася. Він задумав кілька справ, добре задумав і має надію, що вони вдадуться йому. У торгівлі він нікому не стане поперек дороги, хай ніхто цього не боїться. Кожному допоможе і радою, і грішми, скільки буде в його силах, бо хоче з усіма жити в злагоді й любові.

У прокуреній кав’ярні люди голосно сміялися, плескали його по миршавих плечах, аж він гнувся, наче билинка, і глумливо дякували йому за доброту й великодушність.

Мене занудило.

— Ходімо, — покликав я його. — Досить уже.

— Ні, не досить. Я сьогодні не можу просто так залишити людей.

А потім, хитро підморгнувши, пошепки звірився мені, що тепер йому ці люди потрібні — заради справ. Вони йому допоможуть, він їм — заробить грошей. Але не в грошах суть, тут ідеться зовсім про інше. Про що? Та це таке. У кожного свій тягар на душі. Але чого він має критися переді мною, адже ми все-таки друзі: йому треба заробити грошей, щоб заткнути рота цьому собаці. Якому собаці? Своєму зятеві, хай би куций був йому тестем. Коли дочка виходила заміж, Махмут обіцяв дати за нею низку перлів і намисто з дукатів, а це було ще до того, він тоді думав, що все життя проведе в місті й розбагатіє. Зять вимагав, отже, йому нічого не залишалося, як пообіцяти. «Якщо я беру погану, то хоч би не голу», — так відверто й заявив майбутній зять. А вона не була погана, бог свідок, була схожа на матір. Перли купив, а на дукати не стягнувся, те завадило, а тепер зять кров з нього точить. Лає їх, кляне на чім світ стоїть, мовляв, зв'язався з жебраками, дружину б'є, — а як воно батькові дивитися на горе своєї дитини? Була навіть думка десь прикінчити його, але тим би тільки себе запропастив та своїх. Якби не було в них дітей, забрав би дочку додому, хай би відпочила, пожила як людина, але мають їх трійко, і самі не знають, коли набули, — усе сварки та колотнечі, та й вона сама не хоче йти від нього — сорому боїться. Ех, роздобуде він ті прокляті дукати, нехай заспокоїться мучитель і дочка нехай має спокій. Ні хвороби до себе не підпустить, ні старості, ані смерті, доки не поверне цей борг!

Від тої розповіді аж мені подих перехопило. Невже настільки серйозна причина його нерозсудливості? Та хіба це нерозсудливість? Це велике горе. Я був надто несправедливий до нього. Нічим би йому не допоміг, ніяк би його не розрадив, але був несправедливий.

А потім я засумнівався в правдивості цієї зворушливої розповіді. Як Махмут міг аж досі приховувати своє горе? І не відкрився, щоб розжалобити нас? І чому ніколи не казав, що має дочку? Звідки вона раптом?

Хто знає, навіщо йому здалася ця брехня. А якщо це не брехня, то колись була правда, але потім викривилася в самообман.

Або дочку і зятя він вигадав, або свою муку з ними — марно дошукуватися правди.

Даремно й кликати його, щоб він перервав своє свято. Це був його великий час, якого він так довго чекав.

Не знаю, чи він мріяв про нього в довгі роки поневірянь, чи заздалегідь готував слова, які говоритиме, і добирав утіхи, які собі влаштує, коли досягне успіху. Успіху він не досяг, це знають усі, знає й