Читати книгу - "День попелу"

Однак Рашель не дала їй часу сформулювати краще обмірковану відповідь.

— Іди за мною, — наказала вона, підводячись. — Екскурсія триває.

Вони попрямували до дверей в кінці коридору. Крокси стукали підлогою, наче музичні дерев’яні коробочки, а паперові халати шурхотіли, немов газети.

Івана відчувала вагу телефона в кишені. Попередити Ньємана... Але анабаптистка вже відімкнула двері, ввівши ще один код. З-за них вирвалося біле світло, ще яскравіше, ніж до цього, і Рашель штовхнула флікиню досередини.

Засліпленій Івані знадобилося кілька секунд, аби роздивитися приміщення: кімната приблизно в двадцять квадратних метрів, де складали ампули, банки, ліки. Не надто зрозуміло, що містилося в цих посудинах, але краще було й не знати.

Рашель обернулася й схрестила руки на грудях, наче розгніване дівчисько.

— Ти тут для цього, так?

Івана приклала руку козирком до лоба, щоби розгледіти посланницю, яка наче розчинялася в сяйві.

— Що?

— Знайти вбивцю Самюеля й Жакоба, ти ж тут для цього, так?

Івана спробувала відповісти, але язик, сухий і набряклий, прилип до піднебіння.

— Про... про що ти?

З’явилося двоє чоловіків, які схопили її за руки. Вони ніби хотіли втиснути її в підлогу. Івана, навпаки, раптом відчула, що обм’якає.

— Ти що собі думаєш? — повела далі Рашель. — Що я купилася на твої брехні? Сезонна робітниця? Журналістка? Бідолаха... Та в тебе на пиці написано, що ти флік.

Світло ставало більш сліпучим. Воно мерехтіло, пульсувало, наче живе, й різало очі, мов уламки дзеркала.

— Марсель теж не вірив твоїм байкам, але нічого й не знав. Інакше все розповів би.

— Це... це ти його катувала?

— Неважливо, хто тримає інструмент, ми — одне ціле.

— Та ви просто вироджені фанатики! — вибухнула Івана.

Рашель похитала головою, з її вуст не сходила гидка усмішечка.

— Ми не втручаємось у ваш світ, а ви не втручайтесь у наш. Наблизитися до фрески було жахливою помилкою.

— Чому? — заволала Івана.

— Наше покликання невидиме і має таким залишитися.

Івана спробувала вивільнитися з хватки двох велетів. Марно: їхні пальці впивалися в руки, наче акушерські щипці.

— То чому Отто Ланц намалював ці фрески?

Чистий блеф, але ефект перевершив її очікування.

Обличчя Рашель ще більше застигло від ненависті. Від прибуття до лікарні вона ніби постарішала на десять років. Кістки немов розпирали обличчя, і з-під ніжної шкіри юнки зринула смертельна маска зі слонової кістки.

— Важливо не те, що намальовано, а те, що не намальовано. Ви ніколи не дізнаєтесь нашої таємниці.

Настала черга Івани посміхатися: для неї все скінчено, без сумніву. Але Ньєман зуміє розшифрувати їхні срані інтриги. Він вирве з них правду, як знімають із черепа скальп.

Флікиня спробувала свій останній шанс — звернутися до здорового глузду:

— Важливо знайти вбивцю, того, хто винищує ваших братів, — сказала вона спокійнішим тоном. — Для цього вам потрібна поліція. Ми на одному боці.

— Нам ніхто не потрібен. Ми знайдемо злочинця, повір мені. Але всьому свій час, спочатку треба дозбирати виноград і підготуватися до Дня попелу.

В Івани скінчились аргументи. Думки танули під яскравим світлом, а в розум проникала паніка.

Рашель засунула руку в кишеню фартуха.

— Ти не запитала, хто ці медсестри, які піклуються про наших дітей. Це ми самі, кралечко, по черзі. У нас усіх є медична освіта.

Тепер вона тримала шприц, голка якого розчинялася в мерехтінні світильників.

Івана спробувала щось крикнути, але слова застрягли в неї в горлі.

— Ми сіємо, ми пожинаємо. Але вміємо й руйнувати.

— Що це таке? — спромоглася запитати флікиня.

Рашель натиснула на поршень, і на кінці голки зблиснула крапелька.

— «Кожен, хто буде неслухняний наказам твоїм, і не буде слухатися слів твоїх щодо всього, що накажеш йому, нехай буде вбитий»[27], написано в Біблії.

— ЩО ЦЕ ТАКЕ?

Голкою ковзнула крапелька світла, а тоді вона ввійшла в сонну артерію Івани.

III

Вогонь

60

У соборі Бразонської Богоматері Ньєман Косинського не застав: той поїхав до Кольмара на збори єпархії. Флік рушив у дорогу, але запізнився й туди: зустріч закінчилась, і кюре попрямував до Жерарме, де мав провести хрестини в церкві святого Варфоломія.

Ньєман поїхав за ним. Він міг би подзвонити священнику, надіслати йому фотографії трупа Жакоба, але хотів дивитися на його лице, коли той побачить вирізані на грудях посланця літери. Інколи вираз обличчя промовистіший за довгі пояснення...

У Жерарме вже почалися хрестини. Перервати їх було неможливо. Ньєман ковзнув між лавок — чемний, серйозний прихожанин.

Церква вражала. Ряд із дев’яти бетонових арок нагадував тунель у горі. У глибині на величезному розп’ятті з червоної міді висів стилізований Ісус. Ньєман почувався недобре. Церковні оздоби завжди пригнічували його, але коли до цієї естетики домішувалися модерні ознаки, це було ще гірше.

Насправді ж він зосереджувався на архітектурі, щоби не думати. Ні про розслідування, ні про Івану. Дорогою Ньєман усе-таки подзвонив Деснос і попросив її відіслати до мерії якогось крюшо. Йому потрібна була повна генеалогія посланців. Він хотів знати, хто є хто, хто з ким одружений, хто чия дитина... Навіть якщо анабаптисти підтасовують документи, щось це таки дасть.

Ще Ньєман доручив Стефан перевірити записи про страхування вісників. Важко було уявити їх зі страховою смарт-карткою в руці, але лікування в медичних закладах завжди залишає задокументований слід.

Генетика. Інцест. Хвороби. Усе це було якимось чином пов’язано, але як дізнатися, яким саме...

Жак Лакан казав, що Зиґмунд Фройд виявив не новий континент, а систему, яка допомагає зрозуміти його мову. Він був не Христофором Колумбом, а Шампольйоном[28].

Ньєман почувався так само стосовно зачіпок у цій справі. Неможливо було аналізувати її елементи окремо. Як ієрогліфи, вони набували значення лише в сусідстві з іншими, розставлені в правильному порядку. Але Ньєман поки не знайшов свого Розетського каменю.

— Майоре?

Він підстрибнув. Церква була порожня, а перед ним стояв Косинський у зеленому, розшитому золотом орнаті. Занурившись у свої думки, Ньєман нічого й не помітив.

— Що ви тут робите?

Флік підвівся. Увесь пом’ятий, він почувався безхатьком, заснулим у нефі.

— Я маю вам дещо показати.

— Я чув по радіо, що помер іще один чоловік?

Ньєман витягнув телефон і пошукав зображення.

— Ні, — зупинив його священник. — Не тут. Це святе місце, а