Читати книгу - "День попелу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це ненадовго.
Косинський кинув погляд на портал, крізь який уже валила нова хвиля святково вдягнених відвідувачів, а тоді звернув у прохід і попрямував до вівтаря.
— Ходіть за мною.
Вони повернули праворуч, і Косинський штовхнув Ньємана до сповідальні з чорного дерева. Не встиг Ньєман сісти — чи радше втиснутися — до своєї частини, як кюре по інший бік перегородки відчинив ґратчасте віконце, що їх розділяло.
— Покажіть.
Ньєман завагався — він не бував у сповідальні як мінімум років сорок. Але це місце ідеально пасувало для такої розмови.
— Швидше, будь ласка.
Флік показав екран у віконце. На першому фото було тіло Жакоба, яке лежало на спині у такому вигляді, в якому його знайшла Івана. На грудях чітко виднілися літери «МЛХ».
Священник рефлекторно скривився в гидливій гримасі, оголивши рожеві, як жуйка, ясна.
— Господи, це Жакоб?
— Ці літери вам про щось говорять?
— Звісно.
— Як це — звісно?
Ньєман поставив запитання навмання — і тут, попри всі очікування, клюнуло. Косинський відхилився назад, у темряву, і кабінка моторошно скрипнула. У сповідальні пахло деревом, вологою, мастикою.
— Ці літери відповідають західносемітському кореню, що означає «царювати, бути царем», — пояснив кюре. — Без голосних і без контексту важко сказати більше, але загалом ці літери можуть означати «цар», староєврейською «мелех», а також божество.
— Яке?
— Гадки не маю.
— Це все, що ви можете мені сказати?
— Ну... так.
— Чи є якийсь зв’язок цих літер із фресками, які я показував вам учора?
— Точно не знаю. Скажу лише, що ці літери можуть містити алюзію на епізод зі Старого Завіту.
— Один із сюжетів, намальованих на склепіннях?
— Ні. Не зовсім... Я не спеціаліст із семітських мов.
— Ви могли би дізнатися про це більше?
— Е-е-е... так, звісно.
Косинський обтер лоба. У сповідальні було холодно, але його ніби охопив жар. Ньєман знав, що кюре нічого не досліджуватиме. Хіба що для того, аби повідомити своє начальство, і аж ніяк не фліків.
Мовчанку порушив священник — їх освітлювало лише сяйво екрана знизу:
— Що відбувається у нашій долині? Ви маєте якісь зачіпки?
Ньєман не відповів. Він мав якесь неясне відчуття, що Косинський каже правду. Флік не знав, у чому справа, але ці три літери нагадували кюре якісь старі жахи. Котресь старозавітне лихо? Гнів Господній? «Das Biest», як казала Івана?
Раптом Ньємана пройняла жалість до Косинського. Зрештою, не було жодних причин утягувати священника в це жахіття. Скоро приїде Аперґіс, а цей витримає удар.
Бо, по-перше, він уже знав, що таке пекло.
По-друге, тому що мав боржок перед Ньєманом.
— Гаразд, отче, я зателефоную вам.
Флік схопив свій телефон і з полегшенням вийшов зі сповідальні. У нього було таке враження, ніби він щойно виліз із ґратчастої клітки, в яких гірники спускаються до шахт.
61
О четвертій годині, дорогою до Бразона, Ньєман міркував, куди ж поділося світло.
Упродовж дня воно перейшло від натужної зорі до смиренних сутінків. Тепер день помалу осідав, як у фільмах, де наслідки землетрусів для ефектнішого враження демонструють у сповільненому показі.
Туман кольору металевих ошурок, який впродовж усього цього часу так і не зник повністю, тепер здіймався ще більше. Дорога й поля обабіч виглядали так, ніби десь шліфували сталевий ґрунт, розкидаючи синювату магнетичну стружку.
Ньєман вів машину, як і завжди, тиснучи на педаль газу, ледве не з’їжджаючи на узбіччя на кожному повороті. Він радів цій швидкості з двох причин. По-перше, тому що любив стрімко досягати мети. По-друге, тому що, перевищуючи обмеження швидкості, ігноруючи знаки «стоп» і світлофори, порушуючи мало не всі правила дорожнього руху, він почувався живим, так, як сам це розумів. Його нудило від свого часу, коли існування перетворювалося на один суцільний захід безпеки.
Яка користь від того, щоби ніколи нічим не ризикувати? Ньєман мав лише одного ворога: нудьгу.
Він пережовував ці мачистські дурниці, коли Деснос, по яку він заїжджав, сказала:
— Ви могли б трохи пригальмувати, будь ласка?
Ньєман зняв ногу з педалі газу, як душитель розслабляє пальці на шиї жертви.
Він мусив визнати, що перспектива знову зустрітися з цим довбнем Циммерманом і ще раз стикнутися з його некомпетентністю посилювала загальну напругу. Флік сподівався, що цього разу медик засукає рукава й зробить свою роботу як слід.
У Деснос задзвонив телефон. Минуло щонайменше шість гудків, поки вона відповіла, виплутавшись із-поміж своєї парки, ременю, ствола та ліхтарика.
За цим слідувала розмова, яка складалася переважно з туманних «мгм» та «окей». Неможливо було здогадатися, про що йдеться.
— Що таке? — запитав Ньєман, коли жандарм поклала слухавку.
— Це був колега, який вивчає генеалогію посланців.
— І що?
— Нічого. Співробітник мерії стверджує, що їхні документи про цивільний стан зберігаються окремо, та й у них немає нічого особливого. Вісники повідомляють, що хочуть, і майже у всіх них одне прізвище.
Ньєман очікував на цю відповідь, хоч і сподівався на якусь шпаринку, слабину в системі анабаптистів.
— Але ж у свідоцтвах про народження записують імена батьків, такий закон. До слова, є ще медичні документи, які...
— Ви не розумієте, все відбувається в самій Дієцезії. Жінки народжують без медичної допомоги, як дві тисячі років тому. Вони не стають на облік, не роблять УЗД, нічого такого.
— А страхування?
— Те саме. За документами, жоден посланець ніколи не отримував лікування. Їм ніколи не відшкодовували ані євро і не виписували жодних препаратів.
— Це неможливо. У них мають траплятися інфаркти або рак, як у всіх. До речі, через кровозмішення вони всі страждають від рецесивних спадкових хвороб.
— Якщо це і так, — відказала жандарм, — то в них є свої лікарі. Ми вже близько...
На парковці так само не було ні душі. Вони припаркувалися і вийшли з машини. Суха чистка тривала. Землю мели пориви крижаного вітру, висушуючи калюжі, як згортають килимки...
Будівля лікарні міцно трималася в цьому буревії. У темряві здавалося, наче цегляні стіни пофарбували загуслою кров’ю. Жодне вікно не світилося.
Вони попрямували до вхідних дверей проти вітру. Парка Деснос надувалася, наче вітрило для кайтсерфінгу, чорне пальто Ньємана ляскало, наче піратський прапор. Із них була справді неабияка парочка.
Опинившись у лікарні, вони вийшли на подвір’я з відкритими галереями. Щось середнє між закинутим басейном 30-х років і Токійським палацом у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.