Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле 📚 - Українською

Читати книгу - "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Мерседес бенц. Із багажником" автора Павло Гюлле. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 55
Перейти на сторінку:
спирався корпус, було зламане. А з-під літакового «пуза» вибивався дим.

Спершу рушили пожежні автівки. За ними — машини «швидкої допомоги». Потім ми чекали, — може, зо дві-три хвилини, які тягнулися, проте, незмірно довше, — аж поки з-поза густого туману білої піни, якою пожежники вкрили весь корпус, аж поки з-за того білого замету почали вибиратися пасажири через запасний вихід. Поміж них ми вгледіли дідуся Антонія. У розстебнутому тренчі і, як завжди, в перехнябленому капелюсі на голові. Він ішов навскіс по траві, не зважаючи на крики пожежників, ані на всю цю метушню. Побачив нас приблизно на півдорозі та швидко підійшов до бар’єра.

— Мені сімдесят три роки, — спокійно сказав він, — і мені дуже прикро, що в такому віці я ще й досі завдаю вам клопоту.

— Це було диво, — хлипала мама. — Це було справжнє диво!

А коли ми за два тижні відпроваджували дідуся Антонія на залізничний вокзал, коли він шкодував, що не летить знову літаком Іл-18 — цього разу із Ґданська до Кракова, я пригадав, що мушу запитати його ще про одну річ. Чи він уже ловив колись рибу там, над річкою, праворуч від каменя? Звісно, перед тим, як зустрів того єврея з лісу.

— Здається, ні, — відказав він. — Ні. Не можу пригадати.

— Якого ще єврея з лісу? — запитала мама, помітно занепокоївшись.

Проте саме тут надійшов поїзд. Дідусь Антоній зайшов у спальний вагон. Батько подав йому валізу через вікно. Свисток кондуктора, сичання пари та гуркіт паротяга заглушили останні слова дідуся, який іще щось говорив через опущене скло.

— Про якого це єврея ви говорили? — запитала мама знову. — Що то за історія?

— Ох, лиши його в спокої, — зітхнув батько. — Хіба вони не можуть мати своїх таємниць?

За кілька днів після від’їзду дідуся Антонія Гандзо помер. «У страшенних муках», — як усі говорили, в лікарні. Він відмовився від ксьондза й не прийняв останніх таїнств. Проте Гандзева дружина вблагала пробоща, і той крадькома прислав вікарія, який після похорону за комуністичним обрядом відчитав нишком молитву і покропив хреста, якого вона поставила там власноруч.

За місяць я пішов до Ксаверія по троянди до маминих іменин, але в них уже не було ні сорту «Ґолдстар», ані «Америки». Тож я купив чайні й поки йшов між теплицями, коли проминав парники та самшитові алейки, то подумав, що чорний «сітроен» уже ніколи не приїде на вулицю Реймонта. І я ніколи не запитаю в Гандза, чи над ним і справді висів остаточний вирок.

Стіл

І

— Стіл, стіл, — кричала мама, — я вже не годна витримувати цього! Люди мають меблю, і тільки ми щось отаке, — й вона показувала рукою на круглий стіл, за яким ми обідали щодня. — Хіба це взагалі можна назвати столом? — запитувала вона, ламаючи голос і руки. Батько не відповідав на її зачіпки й замикався в собі, сповнюючи кімнату важким мовчанням. Зрештою стіл був не такий уже й поганий. Під коротшу ніжку підкладали спеціальний кубик, а кордубату фанеру на стільниці можна було закрити обрусом. Того стола він купив сорок шостого року в пана Поляске із Заспи, коли пан Поляске пакував манатки й відбував останнім поїздом на захід, до Німеччини. Батько дав тоді панові Поляске пару військових чобіт, які перед тим був уторгував у совєтського солдата за вживаний годинник, а що ті чоботи були не першої свіжості, то батько доклав іще трохи масла з ЮНРРА[21], на що зворушений пан Поляске зоставив батькові, окрім столу, фотознімок із родинного альбому. На ньому було двоє елегантних чоловіків у костюмах, котрі стояли на Ланґе Брюке. Я любив розглядати цей фотознімок. Не тому, що мене цікавили пан Поляске і його брат, про яких я знав небагато, проте тому, що за їхніми спинами, на другому плані, простирався краєвид, якого я даремно шукав на Довгому Узбережжі. Десятки рибальських човнів швартувалися до причалу побіля Рибного торгу, на набережній було повно покупців і продавців, а Мотлавою пропливали барки й пароплавчики з довгими, мов щогли, трубами. Тут було повно руху й життя, Ланґе Брюке скидалося на справжній порт, і хоча всі вивіски готелів, барів і торговельних контор були чужомовні, це так чи так становило привабливе видовисько. Воно нічим не нагадувало Довге Узбережжя, яке, щоправда, відбудували після великої пожежі й бомбардування, але на ньому не було нічого, крім нікому не потрібних установ, червоних лозунгів, розвішаних на стінах, і зеленої нитки Мотлави, що нею пропливала міліцейська моторка і — раз у день — судно прикордонної охорони.

— Це німецький стіл, — підвищувала голос мама, — ти мусив уже давно порубати його на кавалки. Мені стає зле, коли я лише подумаю, — провадила вона далі вже трохи спокійніше, — що при ньому сидів якийсь гестапівець і їв після роботи вугрів.

Батько знизував плечима й витягав фотознімок пана Поляске.

— Поглянь, — казав від до мами, — хіба ж це гестапівець?

І тут-таки розповідав історію пана Поляске, який був соціал-демократом і три роки відсидів у концтаборі Штуттгоф, бо не підтримав Гітлера. Коли наше місто в тридцять дев’ятому році долучили до Райху, пан Поляске демонстративно не вивісив прапори на своєму будинку, й тоді його забрали.

— У такому разі його брат був гестапівцем, — мама обрізáла дискусію й виходила в кухню, а батько, засмучений, що втратив слухача, розповідав про другого пана Поляске, який зараз же по війні поїхав із сенатором Кунце до Варшави просити президента Бєрута за ґданських німців, — щоб вони могли зостатися, підписавши декларацію лояльності.

— Тоді, — продовжував розповідь батько, — президент Бєрут нашорошив свої вусики і сказав делегатам, що німецька соціал-демократія ніколи не грішила почуттям історичного глузду, віддавна зрадила свій класовий інстинкт, і про це мудро й вичерпно написав товариш Сталін. І будь-які прохання, — тут президент Бєрут затискав свій пролетарський кулак і гахкав ним по стільниці, — є антидержавною діяльністю. Брат пана Поляске повернувся тоді до Ґданська й повісився на горищі їхнього будиночка на Заспі.

— Власне кажучи, чому він це зробив? — голосно запитував батько. — Адже міг виїхати до Німеччини, як його брат.

— Він повісився, — мама саме заходила до кімнати з полумиском, у якому парувала страва, — бо в нього нарешті прокинулася совість. Якби в усіх німців прокинулася совість, вони всі вчинили би так само, — додала вона, ставлячи на стіл картоплю в мундирах, — усі вони мусять повіситися після того, що скоїли.

— А совєти?! — вигукував батько, відсуваючи лушпиння на край тареля. — А совєти?

Я знав,

1 ... 47 48 49 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле"