Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Це все — Станкевичі. Вони завели патефон. Але треба по порядку.

Власне, я навіть не знаю, з чого все почалося. Не можу згадати. Зібрали хмиз, потім Санька розпалив багаття, довго над ним чаклував, бо воно тричі гасло, а одного разу раптом розгорілося мало не до неба, зробивши на мить червоними, як у вождя червоношкірих, усі наші обличчя. І розмова загалом точилася навколо багаття. Усі жартували, підколювали Саньку, що він, мовляв, сьогодні якийсь невправний.

— Втратив ти, Санько, містичний контакт із вогнем. Відвернувся він від тебе, — сказав Женька.

Саньку це, звичайно, заводило, бо ви ж уявляєте, в якому він був стані. Та ні. Не уявляєте. Я і сам не уявляв, хоч усе знав. От спробуйте уявити, що ви про себе і про своїх батьків таке довідалися. Що ваші справжні батьки — бандити, що вони заслані радянською владою мало не на край світу, що вас у чотири роки всиновили зовсім чужі люди, й отепер, коли вам іще і тринадцяти немає, ви раптом довідалися, що мама й тато — нерідні… Це ж просто в голові не вкладається. Це навіть гірше за війну. Бо війна — для всіх війна. А таке горе — тільки для тебе одного.

Знаєте, я мав такі фантазії. Колись, Образившись на маму, яка надавала мені чортів за оцінки (а то було несправедливо, бо я отримав аж чотири оцінки в один день: одну п’ятірку і три четвірки), я почав думати, що мої батьки — нерідні, що я дітдомівський… Ото вже жалів себе! Ну, правда, то було недовго. Бо я ж очевидно схожий і на батька, й на маму. Тобто все це дуже скоро минуло, як тільки я перестав себе жаліти і просто подумав логічно. А тут хоч як хочеш логічно думай. Результат один.

Колись я бачив такий сон. Буцімто я йду мостом із Варварки в город, там на колодах сидять мужики, таранку ловлять, без кінця б’ючи рукою по вудці, закріпленій на рогатці. Щоб вона спочатку повільно занурювалась у воду, а потім різко підскакувала вгору. Якщо поруч із волосінню траплялася риба, зацікавлена маленькими червоними шматочками ізоляції з мідного дроту, гачки зненацька чіпляли її за якусь частину тіла — й тоді вже треба вибирати вудку з води і знімати рибинку.

Й от у якийсь момент по мосту проїхав автобус. Він притопив товстезні колоди, вони занурились, і між дошками мосту проступила вода. І в той час один із рибалок смикнув вудку, на якій тріпотіло штук п’ять таранок. Але через те, що міст раптом став притопленим, рибалка зачепив вудкою і мене, я різко ступив назад на мокрі дошки, послизнувся, перекинувся через перила й гепнувся у воду. А вода мене не тримала. Навіть не сповільнила мого падіння. Я йшов на дно як сокира, й відчував, що повітря в легенях уже ніяк не вистачить, аби випірнути, навіть якщо почну підніматися негайно. Я махав руками, дригав ногами, та все падав і падав на дно…

Пам’ятаю, я подумав, що надії на порятунок немає — хіба що це не насправді, а вві сні. І тоді я прокинувся…

Дихати було важко. Може, я вві сні перевернувся обличчям униз, у подушку, і справді почав задихатись, і задихався, аж доки прокинувся й сів у ліжку. І тоді, віддихуючись, я пережив страшне полегшення. Я живий! То був сон!!!

А Саньці здавалося (я так думав), що він намагається прокинутись і не може. А потім прокидається і розуміє, що насправді все так само, як і вві сні. І що повітря йому вже точно не вистачить, аби випірнути… А тут іще й усі потішаються!

Це я довго розповідаю, а тоді, біля багаття, я просто якось відразу це все відчув і вирішив перевести загальну розмову на щось інше.

— А що таке містичний контакт? — запитав я Женьку, хоча насправді й так розумів, що він має на увазі.

Й от після цього розмова пішла про те, що так налякало мого малого. Вийшло, що я рятував Саньку, а підставив брата. І тепер не міг йому навіть пояснити, навіщо я всю балачку повернув у той бік. Бо не міг же я йому розповісти, про що сьогодні довідався від Саньки!

А воно знаєте, як буває. Усі сидять на поляні, на піску. Навколо аж до будинків — самі лише пісок і колючки, над головами зорі, як фрукти-гранати, десь під піском справжні гранати, міни та снаряди, бо під час війни просто на цю поляну перепливали з того боку річки наші війська… А батьки не знають, що ми тут, на поляні. Вони суворо забороняють нам сюди ходити… А багаття від нас відкидає на піщані кучугури такі тіні, що й відважний лицар злякається… Одне слово, коли ви отак сидите навколо невеличкого вогнища, то мимоволі починаєте думати про щось страшне й містичне. І тут навіть не треба вживати цього слова, щоби балачки зав’язалися саме про нечисту силу і про все таке інше, потойбічне.

Женя, Женькина сестра, для якої містичне було тим самим, що і страшне, заходилася розповідати історію, яку всі вже сто разів чули:

— Мамина подружка, тьотя Вєра, вона якось пішла на базар, а там одна женщина зі села продавала пиріжки з м’ясом. Так мамина подружка, тьотя Вєра, спитала, чи свіжі в неї пиріжки, а та каже: «Вчера бєгалі». І тьотя Вєра, мамина подружка, купила в неї чотири пиріжки по п’ять копійок і пішла з ними додому. Вона купила чотири пиріжки, бо їх у сім’ї четверо: тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей…

— У тебе вийшло п’ять, — урвав Женька, її брат.

Женя мовчки втупила в нього погляд. А тоді дуже єхидно сказала:

— Якби вона купила п’ять пиріжків, я б так і сказала, що п’ять. А як ти не чув, що мама про свою подружку тьотю Веру розповідала, то мовчи і не перебивай.

Усі засміялись, а Женька дуже серйозно відповів:

— Женюсю, я все зрозумів. Але чому вона купила чотири пиріжки, коли в неї сім’я складається з п’яти чоловік?

Женька витримала паузу, поки всі хихотіли, і дуже повільно перелічила знову:

— Тьотя Вєра, мамина подружка, її муж і двоє їхніх дітей: хлопчик і дівчинка.

Женька, який демонстративно загинав пальці, поки вона перераховувала, сказав:

— Ну, от! Тепер уже сім.

Ми вже всі