Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Волден, або Життя в лісах 📚 - Українською

Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Волден, або Життя в лісах" автора Генрі Девід Торо. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 96
Перейти на сторінку:
Матір'ю і Церерою й вважали життя тих, хто її обробляє, побожним і корисним — їх мали за останніх нащадків царя Сатурна».

Ми часто забуваємо, що сонце сходить і над обробленими полями, і над преріями, і над лісами. Всі вони однаково відбивають і вбирають його промені, і перші складають лише малу часточку величної картини, яку світило споглядає на своєму денному шляху. Для нього вся земля оброблена однаково, як сад. Отже, мусимо приймати дари його світла й тепла з належною довірою і щедрістю. Що з того, що я ціную ці боби і збираю їх восени? Це широке поле, в яке я так довго вдивлявся, сподівається не на мене як на головного рільника, а на важливіші для нього впливи, завдяки яким воно напувається і зеленіє. Не весь урожай належить мені. Чи ж не росте він почасти й для бабаків? Надії господаря не мусять закінчуватися на колоску пшениці (латиною spica, застаріла форма speca, від spe — надія); поле приносить не лише насіння чи зерно (granum, від gerendo — нести). То як◦же може не вродити? Чи ж не мушу я радіти щедрому врожаю бур'янів, житниці для птахів? Чи наповнять ці поля наші комори, має порівняно невелике значення. Справжній господар мусить забути про тривоги — білки-бо не переймаються тим, вродять у лісах каштани цього року чи ні, — і працювати щодня, не зазіхаючи на плоди своїх полів, подумки пожертвувавши не лише перші плоди[200], а й останні.

Містечко

Посапавши, а часом іще й почитавши й пописавши до обіду, я зазвичай купався в ставку, для забави перепливаючи якусь із його заток, змивав із себе пил трудів моїх, розгладжував зморшки, породжені наукою, і по обіді був цілковито вільний. Щодня чи через день я прогулювався до містечка, аби послухати плітки, що невпинно ходять поселенням, як не з вуст у вуста, то з газети в газету: якщо приймати їх гомеопатичними дозами, вони відсвіжують незгірш шелестіння листя чи скрекоту жаб. Я прогулювався лісами, щоб надивитися на пташок і білок, і так само прогулювався селом, щоб надивитися на мужів і юнаків; замість вітру в соснах я слухав торохкотіння возів. На заливних луках розбили колонію ондатри; під в'язовим і платановим гаєм на іншому обрії розташоване метушливе село людей, і вони цікавили мене не менше, ніж лугові собачки, що сидять біля входу у свою нору чи забігають до сусіда попліткувати. Я часто ходив туди подивитися на їхні звичаї. Містечко видавалося мені однією великою крамницею, що торгує газетами, а щоб не прогоріти, виставляє на Стейт-стрит, як колись у «Рединґа і Компанії», горішки, родзинки, сіль, борошно та іншу бакалію. Дехто настільки спраглий новин і має такі потужні органи травлення, що може довіку сидіти на людях, не зрушивши з місця, а повідомлення булькають і шепочуть повз нього, як пасати Егейського моря; такі допитливці мовби вдихають етер, що не позначається на свідомості, але веде до оніміння й робить нечутливим до болю, адже інакше новини боляче чути. Блукаючи селом, я незмінно бачив цілі ряди таких достойників, що або гріються на сонечку, розсівшись на ґанку й зиркаючи час від часу туди-сюди з ласолюбним виразом, або прихиляються до паркану, мов тії каріатиди, запхавши руки в кишені. Вони зазвичай вичікували просто неба, а тому чули все, що приносив вітер. Це найгрубіші млини, що абияк трощать і сяк-так перетравлюють чутки, які потім випорожняться у вишуканіші й тонші млинки в домі. Я зауважив, що серцем села були бакалійна крамниця, бар, пошта і банк; щоб інструмент цей працював, у потрібних місцях розмістили дзвін, велику гармату й пожежну карету; а будинки розташовані так, щоб витиснути з людини все, — стоять вони рядами, один навпроти одного, тож кожен мандрівець мусить пройти між рядів, а кожен чоловік, жінка чи дитина може змахнути шпіцрутеном. Звичайно, ті, хто стоїть при самому початку лінії й може завдати першого удару, бачать найбільше, та й їх самих видно найкраще, і платять за таке місце вони дорогу ціну; натомість біднота живе на околиці, де між будинками утворюються великі прогалини, тож мандрівник може перелізти через паркан чи звернути на коров'ячі стежки й порятуватися, зате там платять дуже низький податок на землю і вікна. Повсюди вивіски заманюють бідаху всередину: якісь, як-от у таверні чи харчевні, звертаються до його апетиту; якісь — до амбіцій, як галантерея чи ювелір; інші — до волосся, ніг, спідниць, надриваються й цирульник, швець і кравець. А◦найстрашніше — це запрошення навідати кожен будинок і побачитися з товариством, яке туди вчащає. Мені зазвичай вдавалося знаменито уникнути цих небезпек: я або рішуче прямував до мети без жодних вагань, як радять тим, хто проходить крізь стрій, або поринав думками у предмети високі, як той Орфей, що «заглушив голоси сирен, гучно співаючи похвалу богам і граючи на лірі, й тим уник небезпеки»[201]. Інколи я давав дьору, й тоді ніхто не знав, де мене шукати, — я на манери не зважав і без вагань пірнав у дірку в паркані. А◦ще я мав звичку вриватися в будинки, де мене добре бавили, і ситами виловивши зернята новин, подій і перспектив війни та миру, а також дізнавшись, чи не збирається світ закінчуватися, виходив задніми дверима і знов утікав у ліси.

Приємно було, затримавшись у містечку допізна, випливати в ніч, особливо темну й буремну, і йти під усіма вітрилами з яскраво освітленої вітальні чи лекторію, закинувши на плече мішок жита чи кукурудзяного борошна, до своєї затишної гавані в лісах, задраївши люки й спустившись на нижню палубу зі своєю веселою командою думок, лишивши стернувати тільки зовнішню подобу людини чи й узагалі прив'язавши стерно, коли лягав на курс. «Йдучи під вітрилами», я передумав багато приємних думок при свічці у своїй каюті. Хай◦би які сильні бурі траплялися на моєму шляху, вони не збивали мене з курсу й не спричиняли кораблетрощі. У лісах навіть звичайної ночі значно темніше, ніж думає більшість. Я часто зиркав угору, де над стежкою між крон дерев виднілося небо, щоб уточнити курс, а там, де вози не протоптали шляху, намацував свою малу стежку ногами чи стернував найтемнішої ночі за знайомими деревами, що їх обмацував руками, — скажімо, проходив між двох сосен, що стояли на відстані не більш як вісімнадцять дюймів. Інколи я повертався додому глупої, темної й дощової ночі, коли ноги самі намацували невидиму стежку, і мріяв усю дорогу, доки мене не пробуджувала необхідність підійняти руку,

1 ... 47 48 49 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Волден, або Життя в лісах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Волден, або Життя в лісах"