Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

щоб відсунути засув, — і не міг я згадати ані кроку зі свого шляху; можливо, моє тіло знайшло б дорогу додому, навіть якби господар його полишив, як рука безпомильно знаходить шлях до рота. Бувало й так, що гість затримувався в мене допізна, а ніч випадала темна — тоді я мусив провести його до торованої дороги за домом, де його вестимуть ноги, а не очі, і вказати потрібний напрямок. Одного дуже темного вечора мені довелося вивести на дорогу двох юнаків, що рибалили на ставку. Вони жили десь за милю від мене навскіс через ліси й добре знали шлях. Десь за день-два по тому один із них розповів, що вони проблукали чи не всю ніч просто біля свого дому й дісталися до хати аж під ранок, а що в межичассі пройшло кілька злив, та й листя було росяне, тож вони вимокли як цуцики. Я чув, що навіть на вуличках села можна заблукати, коли стоїть така темрява, що, як то кажуть, хоч в око стрель. Мешканці передмість, що приїхали в містечко возом на закупи, інколи мусять на ніч розтаборитися; а пані та панове, що пішли в гості за пів милі, не знають, куди звернути, тож доводиться намацувати хідник ногами. Заблукати в лісі будь-якої пори дня — несподіваний і цінний досвід, що вкарбовується в пам'яті. У сильну завірюху, буває, навіть вийшовши посеред білого дня на добре знайому дорогу, не можеш визначити, з якого боку лежить село. Навіть якщо знаєш, що тисячі разів сходив цю дорогу, не впізнаєш у ній ані рисочки, і вона тобі незнайома, як Сибір. Вночі, звичайно, плутанини нескінченно більше. Навіть під час найбанальніших прогулянок ми постійно стернуємо, як штурмани, орієнтуючись, бодай несвідомо, за знайомими обрисами суші й маяками, а вийшовши поза знайомий маршрут, все одно тримаємо в голові обриси якогось сусіднього мису; і тільки геть заблукавши чи розвернувшись (адже досить розвернути чоловіка із заплющеними очима один раз, щоб він заблукав), ми належно усвідомлюємо огром і химерність природи. Після пробудження — від сну чи мрій — доводиться заново шукати сторони світу. Інакше кажучи, доки ми не згубимося й не згубимо світу, доти себе не знайдемо й не збагнемо, ані де ми, ані яка нескінченна множина наших зв'язків.

Одного дня під кінець першого літа я пішов у село забрати в шевця черевик, а мене схопили й кинули в буцегарню, бо я, як розповідав деінде, не платив податків і не визнавав влади штату, що купує і продає чоловіків, жінок і дітей, мов худобу при дверях Сенату[202]. Не для того я йшов у ліси. Та хай◦би куди людина пішла, від неї не відчепляться зі своїми ницими інсинуаціями і далі по змозі намагатимуться затягнути у своє мерзенне й дивачне товариство. І справді, я, можливо, чинив спротив — більш чи менш вдало, — а може, й «бунтував» проти суспільства; але я волів◦би, щоб це суспільство бунтувало проти мене, коли воно вже в мені зацікавлене. Однак мене випустили наступного дня, після чого я забрав свій поремонтований черевик і повернувся в ліси саме вчасно, щоб пообідати лохиною на пагорбі Мальовнича Гавань. Жодна людина не чинила мені кривди, крім тих, що представляють державу. Не було в мене замків, як не рахувати замочка на шухляді столу, де я тримав свої нотатки, не було навіть цвяха, щоб зачинити віконниці. Я не замикав дверей ані вдень, ані вночі, хоча відлучався на кілька днів; не став зачиняти хати й тоді, коли наступної осені провів два тижні в лісах Мену. Попри те, мій дім шанували так, ніби його пильнував загін солдатів. Втомлений мандрівець міг перепочити й погрітися при моїй грубці, очитаний — погортати скромну бібліотечку в мене на столі, а допитливий — зазирнути в мою комірчину й подивитися, що лишилося від мого обіду і що мені звістує вечеря. І хоча багацько людей різних станів проходило повз ставок, вони не завдавали мені значного клопоту і серйозних збитків, як не рахувати однієї книжечки — томика Гомера, можливо, надміру позолоченого. Та й ту, напевно, вже віднайшов якийсь солдат із нашого табору[203]. Певен, що якби всі люди жили так скромно, як я жив тоді, то про крадіжки і грабунки й думати забули б. Такі пригоди трапляються лише у тих громадах, де в когось понад міру, а в когось недостатньо. Скоро Гомерів у перекладі Поупа належно розповсюджуватимуть.

Nec bella fuerunt,

Faginus astabat dum scyphus ante dapes.

Хто чув про війну та грабунки,

Як на бенкеті шумнім буковий кубок ходив?[204]

«Ви, що керуєте справами державними, який вам пожиток із покарань? Полюбіть чесноти — і люди житимуть чеснотливо. Чесноти людини вищої — мов той вітер; чесноти людини простої — мов трава, і трава згинається, коли над нею віє вітер»[205].

Ставки

Інколи, потерпаючи від надлишку товариства і пліток, та ще й вичерпавши терпіння друзів із містечка, я вирушав іще далі на захід від моєї оселі, туди, куди ходять рідко, «до інакших лісів, пасовиськ до нових»[206], і при заході сонця вечеряв лохиною й чорницями на пагорбі Мальовнича Гавань, та ще й назбирував собі запас на кілька днів. Істинний смак плодів не розкривається ані тому, хто їх купує, ані тому, хто вирощує на продаж. Існує лиш один спосіб спізнати його, але мало хто на це зважується. Якщо хочете знати, як насправді смакує лохина, спитайте пастуха чи куріпку. Це зухвала помилка — вважати, що ти куштував лохину, якщо ти її ніколи не збирав. Лохина ніколи не сягає Бостона: її там не бачили відтоді, як на трьох бостонських пагорбах викорчували кущі. Смак ягоди, справжня амброзія зникає з пушком, який обтирається у возі, що їде на ярмарок, і вона перетворюється на простий корм. Доки у світі панує Вічна Справедливість, жодну невинну ягідку не вільно вивезти з цих пагорбів.

Інколи, закінчивши сапати, я приєднувався до якогось нетерплячого товариша, який, порибаливши зранку на ставку, мовчки й непорушно, як качка чи листок на воді, і перепробувавши різні види філософії, до мого приходу доходив висновку, що належить до прадавньої секти кіновітів[207]. Один старший пан, прекрасний рибалка і в усіх таємницях теслярства вправний, вважав, що моя хатинка збудована для зручності рибалок, і була з того втіха не лише йому, а