Читати книгу - "Якщо кров тече"

Цього разу він називає правильне ім’я, від чого їй ще гіршає.

— Більше, — каже Голлі і розуміє, що може заплакати й собі.

Вони з дядьком передивилися разом багато фільмів. Може, він і любив Джейні сильніше, але коли вони вдвох із Голлі сідали на диван, поставивши між собою миску попкорну, вона була його кінонапарницею.

— Так, — каже дядько Генрі. — Справді. — Але він знову віддаляється. — Де це ми? Справді, де це ми?

«У місці, де ти, скоріш за все, і помреш, — думає Голлі. — Якщо тебе для цього не відвезуть до лікарні».

Вона бачить, як Джером надворі витягає з машини кілька валіз у шотландську клітинку. Також — чохол з костюмом. Чи вдягне ще колись її дядько костюм? Мабуть, так… але лиш одного разу.

— Ходімо глянемо на вашу кімнату, — каже місіс Бреддок. — Вам сподобається, Генрі!

Вона бере його за руку, але Генрі пручається. Він дивиться на сестру.

— Що тут коїться, Шарлі?

«Тільки не плач тепер, — думає Голлі, — навіть не думай». Але, от багно, трубу прориває, з неї порскає і ллє на повну потужність.

— Чому ти плачеш, Шарлі? — А тоді: — Я не хочу тут бути!

Тепер це не громовитий гук «містера Тіббса», а скоріше ниття. Наче дитина, яка розуміє, що їй зараз робитимуть щеплення. Він відвертається від Шарлот­тиних сліз до Джерома, що заходить з його багажем:

— Агов! Агов! Куди ти несеш оті валізи? Вони мої!

— Ну… — каже Джером, але не розуміє, як про­довжити.

До вестибюля заходять ретрохіти, що повертаються з походу в боулінг, під час якого, впевнена Голлі, чимало куль прокотилося боковими канавками. Санітар, що зупиняв дорожній рух піднятими руками, стає коло медсестри, котра ніби вигулькнула нізвідки. Вона широка в плечах і міцна в біцепсах.

Ці двоє підступають до Генрі та обережно беруть його за руки.

— Ходімо з нами, — каже чоловік, що прийшов з боулінгу. — Оглянемо ваш новий барліг, брате. Подивимось, чи вам сподобається.

— Що сподобається? — питає Генрі, але йде.

— Знаєте що? — каже медсестра. — У загальній кімнаті показують футбол, а в нас найбільший телевізор з усіх, які ви тільки бачили. Ви наче сидітимете на 50-ярдовій лінії. Заскочимо швидко до вашої кімнати, а тоді зможете подивитися гру.

— А ще в нас скільки хочете печива, — каже місіс Бреддок. — Напекли свіжого.

— А кого показують, «Клівленд»? — питає Генрі.

Вони наближаються до подвійних дверей. Він скоро зникне за ними. І там, думає Голлі, почне проживати тьмяну решту свого життя.

Медсестра сміється.

— Ні, не «Клівленд», вони вже вилетіли. «Балтимор». «Ворон кричить — клюй, топчи!»

— Добре, — каже Генрі, а тоді додає те, чого він ніколи на світі божому не сказав би, коли в його нервовій системі ще не почали іржавіти електроди: — Той «Клівленд» все одно просто купка пісюнів.

І він зникає.

Місіс Бреддок сягає рукою до кишені сукні й дає Шарлотті серветку.

— Розчулитись у день переїзду абсолютно нормально. Він звикне. У мене для вас є кілька документів, якщо ви можете, місіс Ґібні.

Шарлотта киває. Над розмоклим бутоном серветки видніються її червоні текучі очі. «І це жінка, що дорікала мені за плач на людях, — дивується Голлі. — Що казала мені не намагатися постійно стати в центрі уваги. Це розплата, і я могла обійтися без неї».

Ще один санітар («У цих лісах їх повно», — думає Голлі) матеріалізується поруч і завантажує вицвілі картаті валізи дядька Генрі та його костюм «Брук Бразерс» на візочок, ніби цей заклад належить до мережі «Голідей Інн» або «Мотель 6». Голлі дивиться на це й стримує власні сльози, а Джером обережно бере її за руку і виводить надвір.

Вони сидять на холодній лавці.

— Хочу закурити, — каже Голлі. — Уперше за дуже довгий час.

— А ти вдавай, що куриш, — каже він і видихає струмінь у морозне повітря.

Вона вдихає й випускає власну хмарку пари. Вдає.

7

Вони не залишаються на ніч, хоча Шарлотта запевняє, що всім вистачить місця. Голлі не подобається думати про те, як мати проведе першу ніч сама, але й залишитися було б нестерпно. Це не той будинок, у якому Голлі виросла, але жінка, що живе там, — та, з якою вона виросла. Голлі дуже відрізняється від блідої дів­чини, яка зростала в тіні Шарлотти Ґібні, курила одну за одною і писала вірші (погані), але в її присутності про це важко пам’ятати, тому що мати і досі бачить у ній неповноцінну дитину, котра скрізь ходила, зсутуливши плечі та опустивши очі.

Цього разу Голлі веде машину на першому відрізку, а Джером бере кермо на другому. Давно стемнішало, коли вони нарешті побачили вогні міста. Голлі то дрімає, то прокидається, відсторонено думаючи про те, як дядько Генрі переплутав її з Джейні, яка підірвалася в машині Білла Годжеса. Звідти її думки блукають до вибуху в школі імені Макріді й репортера з розі­рваною кишенею та цегляним пилом на руках. Вона пам’ятає, що того дня в ньому щось відрізнялося.

«Аякже, — думає вона, поринаючи в наступну дрімоту. — Між першим повідомленням після обіду і спецвипуском увечері Ондовскі допомагав розгрібати руїни, перейшов від висвітлення події до участі. Таке змінить кого завг…»

Раптом її очі розчахуються, і вона рвучко вирівнює спину, налякавши Джерома.

— Що? Ти в поряд…

— Родимка!

Він не розуміє її, але Голлі не зважає. Мабуть, це нічого й не значить, але вона знає, що Білл Годжес похвалив би її за таке спостереження. І таку пам’ять — те, що тепер втрачає дядько Генрі.

— Чет Ондовскі, — каже вона. — Кореспондент, який першим був на місці вибуху тієї школи. Удень він мав родимку коло рота, але в спецвипуску новин о десятій її вже не стало.

— Хвала Богові за «Макс Фактор», га? — каже Джером, звертаючи з шосе.

Звісно, він правий, їй самій спало це на думку під час першого репортажу: перекошена краватка, не прихована за браком часу родима пляма. Пізніше, коли на підмогу Ондовскі прибула його група, вони про це подбали. Все одно — якось воно дивно. Голлі впевнена, що той, хто наносив грим, залишив би подряпини на видноті — це було б ефектно, додало б репортерові геройського вигляду; але хіба та дівчина чи хлопець не обтерли б цегляний пил навколо губ Ондовскі, поки приховували б ту родимку?

— Голлі? — кличе Джером. — Ти знову перегазовуєш?

— Так, — каже вона. — Багато стресу, мало відпочинку.

— Відпусти.

— Так, — каже вона.

Це хороша порада. Вона збирається нею скорис­татися.

14 грудня 2020 року

1

Голлі очікувала, що крутитиметься й соватиметься ще одну ніч, але добре спить аж до хвилини, коли її м'яко будить встановлена на телефоні мелодія будильника (пісня «Orinoco Flow»). Вона відчуває, що відпочила і знову повністю стала собою. Вона сповзає