Читати книгу - "Якщо кров тече"

Насолоджуючись скромною трапезою, вона читає з айпада місцеву газету. Новини про вибух у школі перейшли з перших шпальт (на котрих, як завжди, домі­нують президентові ідіотські нісенітниці) до рубрики «Національні новини». Це через те, що нема свіжих подробиць. З лікарень продовжують виписувати жертв; двоє учнів, один з яких талановитий баскетболіст, лишаються в критичному стані; поліція заявляє, що розслідування опрацьовує відразу кілька напрямів. Голлі в цьому сумнівається. Про Чета Ондовскі нема нічого. Він став першим, про кого вона подумала, коли високий голос Еньї повернув її до свідомості. Не про матір, не про дядька. Чи снився їй Ондовскі? Якщо так, то вона не пам’ятала.

Вона виходить з газети, запускає «Сафарі» й набирає «Ондовскі». Спершу дізнається, що його повне ім’я Чарльз, а не Честер і що він працює у філії NBC у Піттсбурзі уже два роки. Його профіль доволі широкий: злочинність, громада, права споживачів.

Можна знайти скільки завгодно відео. Голлі клікає на найсвіжіше, що має заголовок «WPEN вітає Чета і Фреда вдома». Ондовскі заходить до студії новин (у новому костюмі), а за ним — молодий чоловік у сорочці в клітинку й штанах хакі з кишенями на боках. Персонал студії зустрічає їх хвилею аплодисментів — як ті, що працюють у кадрі, так і ті, хто зазвичай поза ним. Загалом десь сорок-п’ятдесят людей. Юнак — Фред — усміхається. Ондовскі спочатку дивується, тоді демонструє задоволення доречного скромного різновиду. А потім аплодує їм у відповідь. Наперед виступає вишукано вдягнена жінка — певно, ведуча новин. «Чете, ти наш герой, — каже вона й цілує його в щоку. — Ти теж, Фредді», — але поцілунку юнаку не перепадає, його тільки коротко поплескали по плечі.

— Тебе я готовий рятувати щодня, Пеґґі, — каже Ондовскі, викликаючи сміх і нові оплески. На цьому відео закінчується.

Голлі дивиться інші, вибираючи їх випадково. В одно­му Чет стоїть перед дверима охопленого вогнем багатоквартирного будинку. У другому він на місці масового ДТП на мості. У третьому розповідає про закладення першого каменя в підвалини нового осередка «Християнської асоціації молоді». Репортаж не обійшовся без церемоніальної срібної лопати й пісні від гурту Village People. У четвертому — недавньому, випущеному перед Днем Подяки, — він довго гупає у двері так званого «гомеопатичного центру» в Севіклі, але не отримує за свої старання нічого, крім приглушеного «Ніяких питань, іди геть!».

«Заклопотана людина», — думає Голлі. І в жодному з тих відео в Чарльза Ондовскі, він же Чет, немає родимки. «Бо вона завжди прикрита гримом», — каже собі Голлі, ополіскуючи свої кілька тарілок у раковині. Родимка показалася лише раз, коли йому довелося виходити в ефір терміново. І чого ти взагалі цим переймаєшся? Наче якась надокучлива попсова пісня застрягла у вухах.

Вона прокинулась рано, тож має час на одну серію «У кращому світі», перш ніж піде на роботу. Іде до кімнати з телевізором, підбирає пульт, а тоді просто тримає його й дивиться на порожній екран. Трохи згодом вона кладе пульт і повертається до кухні. Будить айпад і знаходить відео, в якому Чет Ондовскі кружляє навколо гомеопатичного центру в Севіклі, намагаючись усе розвідати.

Після того як чоловік ізсередини каже Четові йти, камера переходить на Ондовскі й показує його середнім планом, з мікрофоном (чітко видно логотип WPEN) біля похмурої усмішки. «Ви все чули, самозваний “професор гомеопатії” Стефан Мюллер відмовляється відповідати на питання й каже нам іти геть. Ми йдемо, але повертатимемося знову, доки не отримаємо відповіді. Це Чет Ондовскі з Севіклі. Слово тобі, Девіде».

Голлі дивиться знову. У повторному прогоні вона зупиняє відео саме перед тим, як Ондовскі обіцяє повертатися. В цю мить мікрофон трохи опускається, даючи їй добре роздивитися його рот. Вона розводить зображення пальцями, щоб збільшити його, і рот запов­нює весь екран. Ніде нема жодної родимки, вона цього певна. Вона б побачила її ознаки, навіть якби та була вкрита основою і пудрою.

Думки про «У кращому світі» вилетіли з її голови.

Першого репортажу Ондовскі з місця події на сайті WPEN нема, але він є на сайті NBC. Голлі переходить до нього й знову розводить пальці, збільшуючи зображення, доки екран не заповнюється ротом Чета Ондовскі. І хто б міг подумати — то зовсім не родимка. Може, якийсь бруд? Вона так не вважає. Їй здається, що то волосся. Може, пропустив клаптик, коли голився.

Або щось іще.

Може, залишки фальшивих вусів.

Тепер думки про те, щоб раніше приїхати до офісу, перевірити автовідповідач і мирно розібрати папери, перш ніж прийде Піт, також вилетіли з її голови. Вона встає й двічі обходить кухню, а серце гупає в грудях. Те, про що вона подумала, не може бути правдою, це дурна думка, але що, як це все-таки правда?

Вона ґуґлить «вибух школа Макріді» й знаходить зображення кур’єра-підривника. Збільшує знімок пальцями, зосереджується на його вусах. Згадує ті випадки, про які іноді читаєш, коли виявляється, що підпал вчинив пожежник або зі штатної команди, або з бригади добровольців. Про це навіть виходила документальна книжка, «Любов до вогню», написана Джозефом Вембо. Вона читала її в школі. Це наче клятущий делегований синдром Мюнхгаузена.

Надто страхітливо. Не може бути.

Але Голлі вперше задумується, як Чет Ондовскі так швидко дістався до місця вибуху, випередивши всіх інших репортерів на… ну, вона не знає, на скільки саме, але він прибув першим. Це їй відомо.

Але стоп, а чи справді? Вона не бачила репортажів інших кореспондентів під час першого випуску новин, та чи може вона бути певна?

Вона порпається в сумці й знаходить телефон. Після тієї справи, яку вони вели з Ралфом Андерсоном, — тієї, що закінчилася стріляниною коло Мерісвіллської діри, — вони з Ралфом часто балакають, зазвичай вранці. Іноді він дзвонить їй, іноді вона набирає його. Її пальці зависають над його іменем у контактах, але не опускаються. Ралф поїхав у несподівану (і чесно заслужену) відпустку з дружиною та сином, і навіть якщо він не спить о сьомій ранку, це час для родини. Додатковий час для родини. Чи хоче вона турбувати його через такі незначні докази?

Можливо, вона сяде за комп’ютер і з’ясує все сама. Заспокоїть думки. Врешті-решт, вона вчилася в найкращих.

Голлі підходить до комп’ютера, видобуває фото кур’є­ра-­підривника і друкує його. Тоді вибирає кілька знімків Чета Ондовскі — він репортер, тож таких портретів удосталь — і теж друкує їх. Переносить усе на кухню, де ранкове світло найсильніше. Розкладає листки квадратом — фото підривника посередині, знімки Ондовскі з усіх боків навколо. Вона цілу хвилину уважно їх роздивляється. Тоді заплющує очі, рахує до тридцяти й знову вивчає знімки. А тоді зітхає — трохи розча­ровано й роздратовано, але найбільше — полегшено.

Вона пригадує одну розмову з Біллом, десь за місяць чи два до того, як рак підшлункової добив її напарника. Голлі спитала, чи він читає детективи, а Білл сказав, що тільки серію Майкла Коннеллі про Гаррі Босха й цикл Еда Макбейна про 87-й відділок. Він сказав, що в основі тих книжок лежить справжня поліційна робота, а більшість решти — то просто «аґатокрістівська