Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

Багато можна зробити. Служба безпеки насправді вивезе цього суб'єкта за межі ТША без моєї активної співпраці. Якщо мені тільки вдасться натиснути на потрібну кнопку...»

«Терпіти не можу, коли мене намагаються обійти,— сказав собі фрайгер Райс,— збіса дискомфортне відчуття. Це так нервує, що я не можу спати, а коли я не можу спати, то не можу виконувати свою роботу. Отже, мій обов'язок перед Німеччиною — владнати цю проблему. Мені буде набагато спокійніше вночі, та, власне, і вдень, якщо цей неотесаний баварський горлоріз повернеться додому і писатиме звіти в якомусь провінційному поліцейському відділку.

Проблема в тому, що момент непідхожий. Поки я намагаюся вирішити, як...»

Задзвонив телефон.

Цього разу Кройц фон Мере швидше простягнув руку до слухавки, і консул Райс його не перепиняв.

— Алло,— сказав фон Мере.

Тиша — він мовчки слухав.

«Уже?» — подумав Райс.

Але шеф Служби безпеки простягнув йому слухавку.

— Це до вас.

Зітхнувши з полегшенням у глибині душі, Райс узяв слухавку.

— Якийсь учитель,— пояснив фон Мере,— запитує, чи немає у вас плакатів із краєвидами Австрії для їхньої школи.

Близько одинадцятої дня Роберт Чілден замкнув свою крамницю і пішки вирушив до офісу Пола Касоури.

На щастя, Пол був не зайнятий. Він ввічливо привітав Чілдена і запропонував йому чай.

— Я не заберу у вас багато часу,— сказав Чілден, коли напій уже принесли.

Кабінет Пола, хоч і маленький, був обставлений у сучасному мінімалістичному стилі. На стіні висіла всього одна прекрасна картина — «Тигр» Муці Фанчаня[80], шедевр кінця XIII століття.

— Завжди радий вас бачити, Роберте,— сказав Пол тоном, який здався Чілдену прохолодним.

Чи, можливо, це йому просто почулося. Чілден обережно подивився на Пола з-понад чашки. Той, безумовно, мав дружній вигляд. І все ж Чілден відчував якусь зміну.

— Вашу дружину розчарував мій недолугий подарунок. Можливо, я навіть образив її. Однак, як я пояснював, передаючи вам подарунок, коли йдеться про щось нове та невипробуване, то це важко достеменно оцінити — принаймні простому торговцеві. Безумовно, ви з Бетті краще можете судити про це, аніж я.

— Вона не розчарована, Роберте,— сказав Пол,— я ще не передав їй прикрасу.

Він дістав білу коробочку із шухляди свого столу.

— Я не виносив її з цього кабінету.

«Здогадався,— подумав Чілден.— Кмітливий чоловік.

Навіть не сказав їй. Так от у чім річ. Тепер варто лише сподіватися, що він не накинеться на мене. Не звинуватить у спробі звабити його дружину».

«Йому під силу мене знищити»,— сказав собі Чілден.

Він продовжував обережно попивати чай із незворушним виразом обличчя.

— Он як? — тихо запитав він.— Цікаво.

Пол відкрив коробочку, дістав шпильку і почав її розглядати. Він підніс її до світла, повертаючи під різними кутами.

— Я насмілився показати її кільком діловим партнерам,— сказав Пол,— людям, які поділяють моє захоплення американськими старожитностями й об'єктами, що мають загальномистецьке естетичне значення.— Він уважно поглянув на Роберта Чілдена.— Звісно, ніхто з них ніколи нічого подібного не бачив. Як ви й казали, це абсолютно нові витвори сучасного мистецтва. Здається, ви також згадували, що придбати їх можна лише у вас.

— Саме так.

— Хочете дізнатися, якою була їхня реакція?

Чілден вклонився.

— Ці люди розсміялися.

Чілден нічого не відповів.

— Коли того разу ви завітали до мене і принесли цю річ, навіть я сміявся, прикриваючи рукою рот, щоб ви не помітили. Звісно, щоб не ставити вас у незручне становище, я приховав свою іронію. Поза сумнівом, ви пам'ятаєте, що моя реакція була відносно стриманою.

Чілден кивнув.

Роздивляючись шпильку, Пол продовжував:

— Таку реакцію легко зрозуміти. У моїх руках шматок металу, який плавили, допоки він не втратив форму. Він нічого не виражає. Його не було створено за якимось задумом, принаймні свідомим. Це просто аморфна маса. Можна сказати, що це лише зміст, позбавлений будь-якої форми.

Чілден знову кивнув.

— І все ж я вже декілька днів розглядаю цю річ і — без жодної логічної причини — відчуваю певне емоційне захоплення. «Чому?» — міг би я запитати. Я навіть у цю мить не проектую на цей згусток металу свою психіку, як це роблять у німецьких психологічних тестах. Я й досі не бачу в ньому жодних обрисів або форм. Однак тут якимось чином присутнє Дао. Бачите? — він жестом запросив Чілдена поглянути.— Ця прикраса урівноважена. Сили всередині неї стабільні. У стані спокою. Ця річ, так би мовити, досягла миру зі всесвітом. Вона відділилася від нього і у такий спосіб змогла дійти гомеостазу.

Чілден кивнув, уважно подивився на прикрасу, але Пол уже не помічав його.

— Тут немає вабі, і бути не може. Але... — кінчиком нігтя він торкнувся шпильки.— Роберте, ця річ наділена У[81].

— Гадаю, ви маєте рацію,— сказав Чілден, намагаючись пригадати, що таке У. Слово було не японське, а китайське. Він вирішив, що це мудрість. Або розуміння. У кожному разі щось дуже позитивне.

— У було в руках майстра, і він передав його цій прикрасі. Можливо, сам він розуміє лише те, що річ вдалася. Вона довершена, Роберте. Споглядаючи її, ми самі наповнюємося У. Ми відчуваємо спокій, дарований не мистецтвом, а святістю. Пам'ятаю святилище в Хірошімі, де можна було побачити гомілку одного середньовічного святого. Однак то була реліквія, а це — штучно створена річ. Та — просто збереглася, а ця сповнена життя, тут і зараз. Завдяки медитаціям, у які я надовго поринув після ваших відвідин, я збагнув, яку цінність має ця річ на противагу історизму. Як бачите, я глибоко зворушений.

— Так,— сказав Чілден.

— Долучитися до божественного, не маючи ані історичної, ані художньої чи естетичної цінності — це диво. Саме тому, що це жалюгідний, нікчемний з вигляду шматочок металу. Роберте, це посилює У. Адже відомо, що У зазвичай міститься у найнепоказніших предметах, як у тому християнському афоризмі про «камінь, відкинутий будівничими». У можна відчути в такому мотлосі, як старий ціпок чи іржава бляшанка з-під пива, що лежить обабіч дороги. Однак у такому разі У перебуває всередині