Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

442
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна" автора Роджер Желязни. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 315
Перейти на сторінку:
ними мерехтіли вогники на тлі нерухомої, схожої на хмари лінії під небом, барви якого мінилися від лавандового до фіолетового. Жодних нових загроз не було помітно.

— Люку, — запитав я через певний час, — що трапилося на горі, тієї ночі в Нью-Мексико?

— Я зник. Швидко, — відказав він.

— Що з тілом Дена Мартінеса?

— Забрав із собою.

— Навіщо?

— Не люблю розкидатися доказами.

— Це небагато що пояснює.

— Знаю, — відказав він і перейшов на біг.

Я наздогнав його.

— І ти знаєш, хто я, — продовжив я.

— Так.

— Звідки?

— Не зараз, — відповів Люк. — Не зараз.

Він пришвидшив ходу. Я порівнявся з ним.

— І чому ти переслідував мене?

— Я врятував твою дупу, хіба ні?

— Ага, і я вдячний. Та це все одно не відповідь на запитання.

— Побігли наввипередки до он того похиленого каменя, — сказав він і відразу вирвався вперед.

Я також помчав щодуху, аби наздогнати його. Але, як не старався, випередити його не міг. А ще ми надто важко дихали, аби ставити запитання чи давати відповіді.

Витиснувши з себе все, я побіг швидше. Люк також не пас задніх. До похиленого каменя ще було далеченько. Ми летіли ніс у ніс, і я накопичував сили для фінального спринту. Божевілля, та я бігав з ним наввипередки безліч разів. Тепер це лише питання звички. А також старої цікавості. Він побіг трішки швидше? Чи я? Трохи повільніше?

Мої руки гнали повітря, наче насоси, а ноги глухо тупотіли. Мені вдалося вирівняти дихання і підтримувати потрібний ритм. Я трохи вирвався вперед, та Люк ніяк не відреагував на це. Камінь ураз опинився набагато ближче.

Дистанція між нами трималася секунд з тридцять, а тоді він рвонув уперед. Люк опинився поруч зі мною, а тоді й випередив мене. Час докласти сил.

Мої ноги запрацювали швидше. Кров гупала у вухах. Я вдихав повітря і видихав його. Відстань між нами знову скоротилася. Похилений камінь видавався все більшим і більшим...

Я наздогнав Люка ще до того, як ми сягнули цілі, проте як не намагався, а вирватися вперед не зміг. Ми пробігли повз ціль пліч-о-пліч і разом упали.

— Потрібен фотофініш, — видихнув я.

— Назвімо це нічиєю, — відповів він. — Ти завжди дивуєш мене — наприкінці.

Я намацав пляшку з водою і простягнув Люкові. Він сьорбнув і повернув її мені. Невдовзі ми все допили.

— Прокляття, — видихнув він, повільно зводячись на ноги. — Погляньмо, що по той бік пагорбів.

Я підвівся і рушив уперед.

Коли мені нарешті вдалося відновити дихання, то перш за все я сказав:

— Чорт забирай, а ти, здається, знаєш про мене набагато більше, ніж я про тебе.

— Гадаю, так, — погодився він після довгої паузи. — А хотілося б не знати.

— Що це означає?

— Не зараз, — відрізав Люк. — Пізніше. «Війну і мир» не читають під час перерви за чашкою кави.

— Не розумію.

— Час, — відповів він. — Часу завжди або забагато, або недостатньо. Зараз — недостатньо.

— Ти мене заплутав.

— Якби ж то я міг.

Пагорби наближалися, а земля в нас під ногами досі лишалася твердою. Ми впевнено рухалися вперед.

Тоді я подумав про здогади Білла, підозри Рендома й попередження Меґ Девлін. І про дивний патрон, який знайшовся в кишені Люкового піджака.

— Штука, до якої ми рухаємося, — промов Люк, перш ніж я встиг поставити нове запитання, — це ж твоє Колесо-Привид, правда?

— Так.

Він розсміявся:

— Отже, тоді, в Санта-Фе, ти казав мені правду, коли стверджував, що твоя машина потребує особливого довкілля. От тільки ти не казав, що знайшов таке довкілля і навіть побудував свій винахід.

Я кивнув.

— А як щодо твоїх планів з компанією? — поцікавився я.

— То просто щоб змусити тебе говорити про це.

— А як щодо Дена Мартінеса і всього, що він казав?

— Гадки не маю. Я справді не знаю його. І досі не розумію, чого він хотів або чому вирішив стріляти в нас.

— До речі, Люку, а чого хочеш ти?

— Просто зараз — побачити ту кляту штукенцію, — відповів він. — Те, що ти побудував машину тут, серед джунглів, надало їй особливих властивостей?

— Так.

— Наприклад?

— Таких, про які я навіть не думав — на жаль, — відповів я.

— Назви хоч одну.

— Вибач, — заперечив я. — Питання і відповіді — це гра на двох.

— Гей, я ж саме той, хто щойно витягнув тебе з діри в землі.

— Підозрюю, ти також саме той, хто намагався вбити мене кілька тридцятих квітня поспіль.

— Останнім часом — ні, — відповів він. — Чесно.

— Тобто ти справді намагався?

— Ну... так. Але в мене були причини. Це довга історія і...

— Господи, Люку! Чому? Що я взагалі тобі зробив?

— Усе не так просто, — відказав він.

Ми підійшли до підніжжя найближчого пагорба, і Люк подерся на нього.

— Не роби цього! — гукнув я до нього. — Ти не перейдеш.

Він спинився.

— Чому ж ні?

— Атмосфера закінчується на висоті тридцяти чи сорока футів.

— Знущаєшся?

Я похитав головою.

— А з того боку ще гірше, — додав я. — Потрібно знайти прохід внизу. Є тут один, ліворуч.

Я розвернувся і рушив у тому напрямку, а невдовзі почув і Люкові кроки.

— То ти дав машині свій голос, — констатував він.

— І що?

— Отже, тепер я розумію, що ти хочеш зробити і що взагалі відбувається. Комп’ютер розвинув свідомість у божевільному місці, де ти його побудував. Він здурів, і ти хочеш вимкнути його. Він знає про це і має достатньо сили, аби завадити тобі. Це ж твоє Колесо-Привид намагається повернути тебе назад, так?

— Можливо.

— А чому ти просто не перенісся через Козир?

— Неможливо створити Козир для місця, яке постійно змінюється. І взагалі, що ти знаєш про Козирі? — поцікавився я.

— Достатньо, — пролунала відповідь.

Попереду я побачив прохід, який саме шукав.

Я наблизився до нього і спинився, перш ніж увійти.

— Люку, — сказав я. — Не знаю, чого ти хочеш і чому та як дістався сюди, а ти не надто

1 ... 47 48 49 ... 315
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"