Читати книгу - "Не дуже владний бос для залізної леді, Анна Шторм"

Як на зло, на виклик приїхали хлопці не з його відділку. 

“Могли б здогадатись, кого сюди направляти!” – сердито подумав Маєвський, та побрів в зал для конференцій, де вже зібралась вся редакція. 

Двоє бравих молодців приволокли сюди й горе-грабіжника. 

– Ви його знаєте? – показово суворо спитав один з копів переляканих дівчат-копірайтерок. 

– Так, він наш…

– …колишній директор! – як завжди, одна за одною завершили фразу вони. 

– Оце весело! – гмикнув другий коп. – Що скажеш, колишній директоре? –штурхнув у плече горе-бандита в кайданках. 

– Іди до біса! – не дуже чемно відповів той і отримав ще одного штурхана. 

– Хлопці, може ви його у відділок доправите? В нас тут не СІЗО і не прокуратора, нам працювати треба! – не витримав Тихін. Власне, в нього й самого руки (і мізки) чухались, допитати цього надзвичайно “обдарованого” грабіжника, від якого нило плече і голова. Єдина компенсація, це те що Жанна його майже роздягнула, та роздягання зайняло хвилину, а плече від резинової кулі болітиме ще з добу. Але ж не при всих його допитувати. Та й колеги Тихону не дуже подобались. Здається, вони його й не впізнали взагалі, що може на краще. Бо історію в ресторані він не забув і знав, що тут може бути дубль два. 

– А тепер всі мені розкажіть, що про вашого “колишнього директора” знаєте! – трохи підзабувши, що він тут в ролі директора агентства, а не слідчого, звернувся Тихін до колективу, що з-під лоба зиркав на нього. 

– Він був нашим директором! – пискнула Марина, що здала Тихона годину назад. 

– Ой, дякую! Вперше це чую! – не втримався від колючки в її бік Тихін. – Хтось щось нове скаже, чи ні? 

– Він був директором десь з-пів року. – почав Мирон. Переляк пройшов і тепер він уважно слухав Маєвського. 

– Таак, молодець. Що ще? – похвалив його Тихін. 

– Ну він був не дуже гарним директором. В нас роботи майже не було, працювали ледь не в мінус. А потім виявилось, що ми на мілині повністю і нас можуть закрити. І він зник. А прислали вас. І Жанну Вікторівну. 

– Добре. Щось ще цікаве було? 

– Ну, говорили, що він іграми азартним захоплюється. І з агентства при ньому зникало щось із техніки. Ноутбук, принтер. 

– Весело. Хтось спілкувався з ним особисто? Не як з директором? – всі миттєво перевели погляд на Марину. В залі запанувала красномовна мовчанка. 

– Ну? – вирішив прискорити процес Тихін. 

– У Марини з ним був роман…

– … але вона просила не казати! – защебетали копірайтерки Аріна і Ірина, за що отримали повний "благих намірів і побажань" погляд дизайнерки. 

– Он як. Добре. А ще?
– А ще з ним дружив Іван, наш менеджер! 

Іван… він Тихону не дуже подобався з самого початку. Та в залі зараз його не було. 

– А де він? – з подивом спитав, бо ж в холі, під час карколомної спроби грабежу, він точно був. 

У відповідь тиша. Здається, ніхто не знав.

– Добре! Тоді питання номер 2. Хто знав про посилку? Швидко! 

– Я не знав! – Мирон розвів руками. – Ну тобто, посилку я отримав, а що там – не знав. 

– Хтось бачив, як ти її отримав? Іван бачив? 

– Марина зі мною була. Іван в холі був. Чи бачив, чи ні, не знаю. 

– І все, чи хтось ще знав? 

– Я знала! – з викликом глянула на Тихона Жанна. Чи то тільки здалося? 

– Добре. Всі, крім Жанни… Вікторівни вільні! – гаркнув Тихін. Хотілось йому ще задати кілька питань Марині, але говорити з нею і Жанною водночас – ще той атракціон. Потім розпитає, а зараз треба з планшетами розбратись. І витоком інформації.

***
 

“Зараз швидко все вирішу з Жанною, і поїду у відділок” – подумав Маєвський, і зустрівся з уважним поглядом колеги. Ну гаразд, таки більше, ніж просто колеги. 

– Тихоне, ти зараз влаштував тут допит, мов не директор, а прокурор. – несподівано ошелешила і приземлила його вона. 

“Швидко вже не вийде” – сумно констатував для себе Тихін. 

– Просто я хочу в усьому розібратись і зрозуміти, що сталося, і з чиєї вини. – почав, про всяк випадок відступивши кілька кроків назад. 

Жанна ж в тон йому відрахувала три кроки вперед. Тепер вони стояли один навпроти одного, і, якби не значна різниця в зрості, то дивилися б в обличчя один одному. А так очі Жанни пропалювали наспіх застебнуту на грудях сорочку Тихона. А той намагався зібратись. Бо ж надто вже точним був її “постріл”. 

– І хто в нас підозрювані? – добила остаточно. 

– Підозрювані потенційно всі. – вирішив не викручуватись, а говорити, як є. – А ти сама, як вважаєш? 

– Я? – підняла підборіддя і таки спіймала його погляд. 

– Ти. 

– Я тут стільки, скільки і ти. Але допити не влаштовую. 

– То був не допит, а… нарада. 

– Он як, нарада? – ще крок, і Тихін утонув в тонкому запахові її парфуму. І впевненості, що збивала з ніг. – Цікавий в тебе тон і питання, як для наради. – задзвеніли металеві нотки в її голосі. 

– Ну які є. Так що, є в тебе, що мені сказати? – несподівано прийняв її гру Тихін і замість запланованого наступу переключився на захист. 

– Особисто тобі? Ні. А от для поліції щось та й знайдеться. 

– Для поліції? А мені ти, значить, не довіряєш? – розсердився Маєвський і зрозумів, що тепер вже повністю грає по її правилах. Але шляхів до відходу передбачлива Жанна йому не залишила. 

– А ти змусь мене довіряти! – маленькі ручки вперлись в груди Маєвському, остаточно позбавляючи його холодного розрахунку і впевненості. А м'які, без краплини помади чи блиску губи на його губах перекрили всі мисленнєві процеси. Жанна обвила його шию, стала на пальчики, щоб дотягнутись. Така її близькість і щира відвертість настільки контрастувала з натиском і впевненістю, що в Тихона закрутилась голова. І пославши все до біса, він обхопив її талію і притис до себе. Цей поцілунок дурманив йому голову, мов міцний алкоголь, він розчинився в ньому, забувши де він, хто він і що тут робить. Тільки він і Жанна, ось що зараз важливо і, як виявилось, просто необхідно йому! Та й їй, здається теж.