Читати книгу - "Українське письменство"

Заслуговує уваги видавнича робота Олени Пчілки. Р. 1880-го під псевдонімом Н. Г. Волинський вона видала «Співомовки» Руданського, з 1906 року видавала в Полтаві часопис «Рідний край», який перенесла потім у Київ.

Р. 1901-го у Києві відсвятковано 25-літній ювілей літературної її діяльності.

Нині письменниця живе в Києві. Недавно в журналі «Україна» видрукувано її спомини про М. П. Драгоманова.

Панас Мирний. Відомий прозаїк-повістяр, Опанас Якович Рудченко (1849—1920) дебютував на сторінках «Правди» за 1872 р. віршем «Україні». Та і в пізніші часи не раз озивався віршами, здебільшого на події дня. В рукописній його спадщині дійшло до нас поверх 700 поезій ориґінальних і перекладних. Здебільшого не сильні технічно, вони віддають переважно народною поезією і Шевченковою манерою (порівняй, напр., «Огні горять, музика грає» з поезією Мирного «Музика тне, музика грає» (Акад. С. Єфремов. Панас Мирний. К., в-во «Слово», стор. 294). Поезії Мирного друкувалися в його книзі «Збираниця з рідного поля» («До Музи»), в «Зорі» («Дума про військо Ігореве», 1896 р., потім р. 1914 — окремо), в альманахові «З потоку життя», в «Рідному краю», в збірнику «З неволі». В альманаху «На вічну пам’ять Котляревському» уміщено його «Декілька пісень про Гайявату» — переклад, зроблений за російським перекладом Д. Л. Михаловського (про цей переклад див. у споминах С. Ф. Русової, «За сто літ», кн. ІІІ, стор. 182—183). Переклад «Слова о полку Ігоревім» зроблений складом думи, але, не вважаючи на ориґінальне трактування, блідий і розтягнений. Оцінок поетичної творчості Мирного ще немає; її тільки починають вивчати (пор.: Ів. Лютий. З сатиричних віршів П. Мирного, «Україна», 1929, кн. І, стор. 72—82). С. О. Єфремов висловив був думку, що сам П. Мирний «розумів», що його сила «не в мірній мові і, пишучи вірші, пишучи багато й уперто для себе, має стільки такту, щоб їх не друкувати». Справді, вірші Мирного справляли враження дуже старомодних; уже на початку 900-х рр. Коцюбинський в листуванні до Гнатюка характеризував їх терпкою фразою, яку потім, досить неслушно, використав і на адресу Філянського: «Мирний прислав вірші — нехай йому Господь в день Страшного суду не згадає про них». Досить докладну бібліографію Мирного див. у названій книзі акад. Єфремова (стор. 344—352).

1930

Український читач має нахил низько розцінювати свої літературні здобутки. Вихований на росіянах та поляках — на росіянах тут, а на поляках (нехай і не цілком) по той бік кордону, — він немов засліплений тим блискучим сусідством і кожне із досягнень свого письменства приміряє на ті великі маштаби, забуваючи часом про порівнюючу бідність, уривчастість своєї культурної традиції, не беручи на облік тієї великої праці, яка пішла і йде на саме створення літературної мови. Ми невдоволені з себе, а тим часом не завжди цей настрій виправдується фактами: ми маємо не одну постать письменницьку, яка помітна була б і в інших, багатших письменствах. Чи багато тонких мініатюристів може поставити російське письменство проти Стефаника? Що покаже польське письменство проти краєвого колориту та мальовничості Черемшини, — і чи не природніший його верховинський діалект та спосіб оповіді, аніж штучно плеканий «закопанський» стиль поляків?

Це все міркування та запити, що спали мені на думку, коли я з захватом перечитав перші оповідання Семанюка-Черемшини, якими він порушив своє майже двадцятилітнє мовчання, що вже починало огортати забуттям його прихильно відзначене колись критикою літературне наймення. «Йордан» і «Село потерпає», фраґмент «Після бою» і «Зрадник», з’явившися в 1919-му, 1922 р. показали письменника на ввесь зріст, письменника тонкого, своєрідного, одного із тих, кого узивають «гордістю літератури».

Пізніше вибір оповідань Черемшининих був прийнятий «Книгоспілкою» для серії «Літературної бібліотеки», і мені довелося вступити в ділові переговори з автором. Ці зносини ще зміцнили моє враження. З досить просторих ділових листів снятинського адвоката д-ра Івана Семанюка, скромних, ввічливих тією старосвітською ввічливістю, до якої ми не звикли, вихилився досвідчений, широко і розмаїто очитаний письменник, зі справжнім культом російської прози та добірним літературним смаком. Полагодивши ту чи іншу справу — подавши хронологічну дату, перелічивши послані тексти, — він залюбки відходив до літературних розмов та міркувань. То кине кілька слів про Коломана Міксата, з якого дав кілька своєрідно перестилізованих перекладів: «західні критики звуть його (Міксата) неслушно: «бандитом»; то згадає перечитаного в польськім перекладі «Хуліо Хуреніто» Еренбурґа, «цього новітнього Шова» (Шоу) і додасть, що читати його цікаво, але важко; то розповість про звернений проти російської літератури памфлет: «Idiotenführer durch die Russische Literatur» і поділиться своїм враженням: ці нападки на «великанів», на «Толстого і Достоєвського» видаються йому зухвальством, майже блюзнірством, діють на нього, «як порошок ціанкалі на серце». «Коли все те прочитається, то відохочується взагалі писати».

Про себе, про власні твори він говорить з незмінною скромністю; частіше підкреслює в собі читача чужих творів, як автора, — і взагалі кладе наголос на своїм літературнім аматорстві. Він ладен злегковажити навіть своє тонке розуміння і користання діалектом, невластиво узиваючи свою мову жарґоном. Він доручає виправити цей жарґон, якщо він стане на перешкоді