Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Виходь, - лунає у слухавці, щойно приймаю виклик.

- Де са… ме - не встигаю навіть договорити, коли розумію, що дзвінок завершено.

   Уже третій день поспіль Адам дає зрозуміти, що зовсім не схвалює мою нерішучість у намірі поговорити з батьками про сцену в кав’ярні. Після того, як зізналася, що «вдалий момент» ще не настав, – Адам став якимсь смиканим та дратівливим. Практично кожна наша розмова зводиться лише до цієї теми та завершується тим, що хлопець дуже наполегливо пропонує втрутитися. Та він зовсім не знає мого батька і не розуміє, що його дії можуть лише нашкодити. Не лише мені, а і йому. Цього я тепер боюся найбільше і думка, що для Адама було б краще, якби ми не зблизилися, ніяк не покидає моїх роздумів і самокопань. Та в наступну мить егоїзм, який, здавалося б, зовсім мені невластивий, підіймає свою голову і на все горло кричить, що мені уже не вижити без цього хлопця, без його теплих поглядів, ніжних обіймів та палких цілунків. Тепер я навіть не уявляю, як жила без нього раніше, тому навіть думати про те, що можу його втратити – до безтями страшно. І цей страх з кожним днем все частіше пробуджує у мені думки про те, що я маю знайти спосіб змінити сплановане за мене майбутнє. 

   Ось уже третій день складаю план промови для тата, намагаючись підібрати найпереконливіші аргументи, де найголовніший – побачена мною сцена. І розмовляти потрібно саме з ним, адже мама точно скаже, що змирилася і покірно пішла під вінець з чоловіком, у якого була дитина від іншої жінки, тому і я повинна вчинити так само. Але справа в тому, що коритися цій ситуації і йти заміж за чоловіка, до якого у мене лише одне почуття – відраза – я зовсім не хочу.

   Мабуть, ще жодна жінка не була така щаслива, як я, від того, що застукала свого нареченого з іншою. Вагітною жінкою. І відчайдушно надіюся, що саме Давид - майбутній щасливий татусь. Сподіваюся, що дитині передадуться гени матері, на відміну від Давида – жінка виглядала доволі ефектно.

   Покидаю усі ці думки зачиненими у власній кімнаті, накидаю пальто  та спускаюся. У передпокої кидаю на себе останній погляд у дзеркало. На запитання «як потрібно одягнутися?» Адам здивовано витріщив очі, наче нічого дурнішого у нього ніколи не запитували. Власне, саме це він і сказав, додавши: «Аби не голою. Так можеш розгулювати лише переді мною.», тому, відкинувши усі настанови матері про те, як потрібно одягатися на звані вечері, з задоволенням розглядаю своє відображення без дизайнерських нарядів у яких навіть стояти не завжди зручно, а у звичайних темних джинсах та в’язаному смарагдовому светрі. У таких випадках зникає відчуття, наче мене поселили у чуже тіло і намагаються нарядити, як ляльку, котра повинна тішити чуже око.

   Закидаю волосся за плечі, яке м’якими хвилями лягає на спину, беру сумочку та підготований заздалегідь пакунок. Роблю глибокий вдих та виходжу.

   Через ковану браму помічаю спершу таксі, тоді – Адама, який обперся на капот, склавши руки на грудях. Ну що за нестерпний упертюх! Відразу озираюся, хоча й знаю, що батьків немає вдома, та пришвидшую кроки.

- Адаме, я ж просила зачекати…

- Якщо ти в деталях пригадаєш нашу розмову,  то не віднайдеш моменту, де я давав на це згоду, Клементинко, і ховатися по закутках, як підліток з цигаркою, я не збираюся, - перебиває, підходячи впритул, та цілує у кутик губ. – Я ж просив нічого не купувати, - відбирає пакунок та нахабно заглядає всередину, - чи рожевий поні для мене? Завжди про такого мріяв, - виймає з пакета та притискає іграшку до грудей, прикриваючи очі.

- Будеш катати її на своєму байку? – не вдається приховати посмішку.

- Ні, - вимовляє лукаво, - тепер кататиму тільки тебе. І не лише на байку, - підморгує та ховає іграшку, поки мої щоки обдає жаром. Не впевнена, що саме він мав на увазі, але уява вже намалювала вульгарні картинки, від яких хочеться стиснути ноги, аби вгамувати тягуче відчуття внизу живота. – Їй сподобається, - обіймає однією рукою та лишає невинний поцілунок на скроні, поки я запускаю руки під його куртку та обіймаю за спину, хоча насправді мені хочеться схопитися за лацкани куртки та злитися у гарячому поцілунку, від якого знову запаморочиться в голові та сколихнеться світ під ногами. Господи… І коли я встигла стати такою? – Поїхали? – дрібні цілунки розсипаються по вилиці та щоці.

   У відповідь лише киваю, аби не видати себе, поки Адам обхоплює мої пальці своєю гарячою долонею. Відчиняє дверцята та пропускає всередину авто, сідаючи слідом. Разом з клацанням дверей, на середину мого стегна лягає його долоня. Набираюся сміливості і кладу свою – на його коліно, плавно тягнучи її вгору, поки мене не зупиняє рване дихання праворуч, а ребро долоні не впирається в пах.

- Небезпечні ігри, Клементинко, - нахиляючись, шепоче на вушко і вільною рукою переміщає мою руку вище, міцніше притискаючи до твердої випуклості під цупкою тканиною. – Ми можемо не доїхати.

   Вмить кидаю погляд на дзеркало заднього виду, аби зловити засуджуючий погляд водія похилого віку, та, на щастя, він зосереджений лише на дорозі. Багряніючи ще більше, висмикую руку, та кладу обидві долоні на коліна, вирівнюючи спину, і свердлю поглядом підголівник  попереду. Та Адам явно не згідний з моїми намірами, тому підіймає мою руку, лишаючи ніжний поцілунок на зовнішній стороні долоні, та знову вкладає на свою ногу, легенько погладжуючи кісточки пучками пальців.

   Не наважуюся повернути погляд у його сторону, аби він не побачив, яке цунамі пробуджують у мені його дотики. Навіть самі невинні. Вони огортають усе моє єство руйнівною хвилею, ламаючи переконання та істини, якими я жила раніше, змушуючи благати Всесвіт зупинити час, аби такі миті тривали вічно.

- Ти досі на мене злишся? – несміливо запитую після кількох хвилин мовчання.

- Я злюся не на тебе, Каміло, - щойно Адам вимовляє моє ім’я – відразу розумію, що він говорить серйозно і це змушує вкотре напружитися, - а на обставини та оточення у яких ти опинилася. Ніколи не сперечаєшся, завжди покірна та слухняна і не наважуєшся висловити власну думку, хоча вона у тебе є. Колись я теж був таким, - вмовкає на декілька секунд, поки я навіть не наважуюся поворухнутися. – Ти колись чула про супернові?