Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Це щось про зірки?

- Так. У ядрі масивних зірок відбуваються термоядерні реакції. Коли зірка еволюціонує до максимальної межі і більше не може стримати утвореної енергії – вона вибухає, утворюючи навколо себе туманність – неймовірне видовище, яке свідчить про народження нової зірки або її смерть.

- І як дізнатися, що саме трапилося?

- Якщо її маса перевищує масу Сонця мінімум у вісім разів – вибух утворить нову нейтронну зірку, неймовірно яскраву. Але якщо її маса перебільшує масу Сонця більш, ніж у сорок разів – утвориться чорна діра.

- Я не зовсім розумію до чого ця розмова, - спантеличено бурмочу.

- Всередині тебе зараз достатнього усього, аби вибухнути. І лише від тебе залежить, до яких розмірів усе розростеться до спалаху. Якщо зіркам потрібні мільярди років, то людям – і дев’ятнадцять надто багато. Якщо ти дозволиш, я готовий стати каталізатором, аби вибух став яскравою туманністю, всередині якої спалахне нова зоря замість непроглядної темряви. Вибір лише за тобою.

    Спантеличено дивлюся у глибокі сірі очі та намагаюся вхопитися за правильну думку поміж тих, що атакують мій мозок, наче нашестя саранчі. Він готовий стати каталізатором? Схоже, я не надто відверта, аби Адам усвідомив, що уже запустив цей незворотній процес.

- А ти? – наважуюся запитати.

- А я уже палаю.

- І у що перетворився твій спалах?

- А це уже залежить від тебе, - обхоплює долонею вилицю, зариваючи пальці у волосся, та лагідно притискає мою голову до своїх грудей, продовжуючи ніжно погладжувати щоку великим пальцем. У цих дотиках стільки ніжності та тепла, яких я досі не відчувала, що хочеться залізти Адаму під куртку і поселитися десь у кишені, аби завжди бути поруч та чути стукіт його серця, який відбивається лункими ударами у його грудях. Здавалося б, я готова слухати цей звук вічність, забуваючи про усі земні турботи та вдихати запах його парфумів замість кисню. Якщо це і є те саме кохання, про яке раніше тільки читала у книгах та бачила у фільмах і наважувалася лише на мрії відчути щось подібне, живе і справжнє, від чого за спиною виростають крила, які летять назустріч новому дню, то у цей момент беззаперечно впевнена, що мрії таки мають здатність збуватися.

   Обвиваю торс Адама рукою, пірнаючи під куртку, та прикриваю повіки, аби насолодитися відчуттями. Як добре…

- Ми майже приїхали, прокидайся, - навіть сама не зрозуміла, коли задрімала.

- Я заснула? – запитую, хаотично пригладжуючи волосся обома руками.

- Ага. Пускала слинку на мою футболку, - легкий цілунок торкається мого чола.

- Неправда, - зніяковіло бурмочу.

- Правда-правда, - черговий поцілунок зігрває вилицю.

   З остаточним пробудженням мене огортає незрозуміле хвилювання. З усіх людей, яких сьогодні зустріну – знаю лише Адама і дівчинку, яку вчила їздити верхи. Неприємний клубок скручується всередині живота, викликаючи хвилювання перд майбутньою зустріччю. У мене, окрім Альбіни, й друзів ніколи не було. Страшенно боюся, аби його друзі подумали, що я манірна снобка, коли проявляться манери, до яких привчила мама.

   Адам практично відразу помічає мою тривожність.

- Що знову тут відбувається? – запитує, постукуючи пальцем по моїй скроні, коли виходимо з таксі перед заміським будинком.

- Хвилююся, - чесно зізнаюся.

- Чому? – щиро дивується, здіймаючи брови.

- А якщо я їм не сподобаюся? Бовкну щось не те або взагалі не знайду що сказати? – заламую пальці, зупиняючись перд вортами.

- Та не трясися ти так! Вони звичайні люди, а не купка чорнокнижників, що шукають непорочну діву, аби віддати її в жертву Сатані.

- Невдалий жарт, - бурчу, опускаючи погляд і зосереджую його на  камінці біля Адамових кросівок. – Я взагалі невпевнена, що вмію спілкуватися з незнайомими людьми. А якщо я скажу щось не те? Виставлю себе дурепою і тебе осоромлю?

- Послухай, - обвиває руками мої плечі, - ти тут не сама, а зі мною. Просто будь собою і розслабся. Прошу. Заради мене, добре?

- Добре, - долаю невелику відстань між нами та захоплюю його в обійми, притискаючись щокою до Адамових грудей.

- І довго ви там будете затискатися? – підскакую від низького голосу, що лине зі сторони будинку.

- А ти прайс на обійми біля паркану встановив? – відповідає Адам та випускає з обіймів, перехоплюючи мою руку, і веде до порогу будинку, де у прочинених дверях стоїть високий блондин.

    Схоже, після того, як батьки повідомили, що Давид – мій майбутній чоловік, який, радше, нагадує перестиглий огірок, у який діти вставляють сірники замість ніжок, - я не звертала уваги на чоловіків і навіть подумати не могла, що вони бувають такими привабливими. Однак, цей не викликає таких відчуттів, як той, що зараз міцно стискає мою руку.

- Прошу, - пропускає нас у дім.

   Адам проштовхує мене вперед та заходить слідом, швидко роззуваючись. Тільки починаю нахилятися, як Адам присідає навпочіпки та розстібає і стягує з мене чобіток, поки я встигаю лише вхопитися за його плечі, аби не втратити рівновагу.

- Я можу й …

- Я знаю, - не дає закінчити фразу. Вправно дублює дію й з другим та вирівнюється, встигаючи лишити поцілунок на кінчику носа.

- Мати рідна, батько двоюрідний, - відразу повертаю голову до джерела звуку, - якби ти так знімав з мене взуття під час нашої першої зустрічі, а не свої штани – у мені б зараз не сиділи відразу двоє його дітей, - дівчина з широкою усмішкою киває в сторону чоловіка, що зустрів нас, та погладжує невеликий округлий животик. – Я тебе пам’ятаю, - звертається уже до мене, поки хаотично намагаюся вхопитися за спогад, де ми могли зустрітися. – Ти допомагала мені з сукнею у вбиральні.

   У пам’яті виринають картинки майже місячної давності, відразу нагадуючи про зустріч з Адамом того ж вечора. Кидаю на нього швидкий погляд і ловлю глузливу посмішку, від якої починають палати щоки, адже усім виглядом він дає зрозуміти, що згадує про те ж саме.