Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Поки Адам нас знайомить, між господарями з’являється дівчинка, з якою я уже знайома. Навіть не встигаю зреагувати, коли Ніка тягне мене за руку, аби показати свою кімнату. Ледве встигаю перехопити з Адамових рук пакунок з іграшкою.

    Всередині усе в ніжних пастельних відтінках рожевого та блакитного – наче потрапила до спальні принцеси. У грудях  з’являється якесь незрозуміле відчуття, коли починаю порівнювати свою спальню з кімнатою шестирічної дівчинки: усе моє життя вона стерильно-біла. Я ніколи не звертала на це уваги та зараз виникає непомірне відчуття образи за те, що я ніколи не знала іншого життя. Того, де батьки прислухаються до думок та вподобань дитини; оточуючи його яскравими фарбами; не вселяють у думки параною про те, що вона зобов’язана виправдати очікування та сподівання, покладені на неї; приймають вибір та шлях, який вона обере… Зараз, у цій дівчинці, я бачу те, чого ніколи не було у мене – можливість обирати: колір стін, постільну білизну, інтереси, друзів… І це не заздрощі, ні… Щось інше. Наче мені щойно відсунули шори з очей, котрі закривали огляд і можливість відволіктися на справжнє життя, де у людей є право вибру, і змушують задати собі питання: мої батьки мене взагалі люблять? Відчувають гіркоту, коли сумую? Радіють зі мною у ті миті, коли щаслива? Та хіба вони хоча б раз цікавилися, що я відчуваю і думаю? Нічого подібного – даю сама ж собі відповідь.

- Мені дуже подобається твоя кімната, - відповідаю на гомінкий щебет, припиняючи копирсатися у своїх думках, - гадаю, їй тут сподобається, - нарешті, вручаю дівчинці подарунок.

- Дякую! – радісно верещить, перехоплюючи іграшку та міцно мене обіймає.

- Будь ласка, - трохи гублюся, але нахиляюся та обіймаю малечу у відповідь.

- Все добре? – обертаюся до дверей на голос Адама, відпускаючи Ніку.

- Дивися, кого мені Каміла подарувала! Піду знайомити її з мамою і татом! – швидко вискакує з кімнати, після чого Адам робить крок вперед і зачиняє за собою двері.

- Ти заспокоїлася?

- Майже, - бурмочу під ніс. – Між вами з Олесею щось було? Чому ти називаєш її інакше? І як мені до неї звертатися? – сиплю питання скоромовкою. Найбільше мене хвилює перше, хоч і розумію, що вона заміжня та вагітна, але не можу впоратися з нестерпним бажанням озброїтися якоюсь магічною гумкою та стерти з його минулого усіх дівчат, які були до мене, і залишитися єдиною. Розумію, що це неможливо, але шалене бажання не ділити його ні з ким, навіть з минулим, постійно бореться зі здоровим глуздом. Моментами здається, що я божеволію і зовсім не знаю, як це зупинити, аби остаточно не втратити здоровий глузд.

- Моя ревнива кішечка знову щось навигадувала? – швидко долає відстань між нами, обхоплює руками за плечі, рвучко розвертаючи, та змушує задкувати, поки не опиняюся притиснута спиною до дверей його тілом.

- Відповім з кінця, - відчуваю гарячий подих на шиї, поки серце починає заходитися  у нестримному танці, проламуючи грудну клітку, - вона сама тобі сказала – раз, - треться щокою об мою, - тому що і це її ім’я – два, - відсторонюється та обхоплює долонями обличчя, знову змушуючи тонути у своєму погляді, - у нас було не зовсім стандартне знайомство та нічого більше окрім дружніх стосунків – три. І чотири, Клементинко: очевидно, ти мене не надто уважно слухала і пропустила момент, коли я сказав, що тепер для мене є лише ти. Сьогодні і завтра.

- Завтра? – гублюся під його пильним поглядом, хапаючись за слово, яке пускає тілом мороз. А далі що?

- Завтра, - ствердно киває. – Воно для усіх розтягується у вічність - ніхто ще не жив у цьому дні, адже щоранку нас зустрічає лише нове «сьогодні».

   Поки намагаюся знайти слова для відповіді, Адам накриває мої губи своїми, затягуючи у вир гарячих дотиків та пробуджуючи торнадо з метеликів у моєму животі, котрі летять до гарячого світла, яким палаю щоразу поруч з ним, бажаючи розтягнути усі відчуття до завтра, яке таки перетвориться у вічність.

Адам

- Ніякої розпусти у дитячій кімнаті! – лунає за дверима голос Саші після короткого стуку у двері, від якого Каміла різко відскакує в сторону, змушуючи мою руку висмикнутися з-під її бюстгальтера. Навіть не пам’ятаю, як вона там опинилася.

   Віддихуюся та замружую очі. Відбувається якийсь глобальний пиздець. Мені просто зносить голову від близькості цієї рудої відьмочки, яка плавиться у моїх руках, дозволяє торкатися усюди, не встановлюючи межі допустимого… Та і я не впевнений, що не зірву їх нахрін, якщо вона намагатиметься зупинити. І мова не про фізичний контакт, а про щось інше. Тяжіння, якому я не маю сили опиратися, хоч і думав, що розвинув до жінок стійкий імунітет. Але вона, наче мутований вірус, прорвалася всередину і розклала там цілий табір, щоразу необережно приймаючи дарунок Прометея, і замість багаття розводить всередині нищівну пожежу, яку я сам намагаюся загасити, щоб не згоріли обоє,  адже вона більше  навіть не намагається пручатися.

   Незліченну кількість разів я планував, як саме ми дійдемо до точки неповернення, адже точно впевнений, що у той момент, коли вона стане остаточно моєю, віддавши своє тіло – я заберу її душу і більше не поверну. З нею не хочу ніякого поспіху, тому, стиснувши зуби, терплю практично безперервне збудження. Ще тиждень… Коли ми опинимося далеко від дому і ніхто, окрім світанку, не відбере у нас  цю ніч. Не маю наміру повідомляти про свої плани, аби моя дівчинка знову не накручувала себе зайвими думками.

- Я навіть слова такого не знаю, - відчиняю двері та намагаюся дихати рівно, - Каміла сережку загубила, - не можу стримати посмішку від банального виправдання, яке першим спало на думку.

- Я знайшла. Вона у твоїх штанах, - Саша обводить жестом область мого паху, де усе не зовсім спокійно. – Вгамуй свого молодшого і виходьте, уже всі зібралися, - зачиняє двері, а я повертаюся до Каміли, щоки якої палають яскраво-червоним.