Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

відпочинь, поспи, заплющ очі, —кажете мені ви, — загаси свій погляд, він тобі вже послужив, стули повіки й засни, але я не можу їх заплющити, адже мої очі палають в орбітах від того, що я бачу їхню насолоду, до моїх вух долинають обривки слів і звук їхніх тіл, до мого носа — парфуми кохання, а ця рука, та, яку ви тримаєте у своїй, торкається їхніх тіл, які не помічають її в буянні почуттів, творячи щастя, аж доки очі в заростях не починали гаснути, і дон Херонімо взявся шукати їх, щоб відродитися в їхніх потьмянілих палаючих поглядах: де ви, де ви, вони пішли, Інес, вони пішли, ми залишилися в повній темряві, певно, й не було ніколи очей, які на нас споглядали, і навкруги стояла темрява, ні, он жовті очі, це знову я, я жадаю тебе, більше, ніж коли-небудь, я знаю, що ти втомлена і я втомлений, ці жовті закислі очі дивляться, як я проникаю в тебе, як ти оживаєш, закислі очі поруч із нашими, ще, ще, аж ось із Інес виривається останній крик, матінко Беніто, який був не лише криком насолоди, але й криком жаху, адже розплющивши очі, щоб побачити сузір’я блискучих поглядів свідків довкола обличчя Херонімо, вона побачила жовту суку, яка підкралася до них, щоб обнюхати й облизати соки їхніх тіл на листі, — жовта сука, захекана, слинява, вкрита прищами й бородавками, голод закарбований у її погляді, це вона володіє силою викликати крик.

***

Коли надійшла звістка про те, що в одному гірському селищі, у районі, в якому радикали отруїли розум шахтарів своїми обіцянками про висунення справедливих вимог, хтось учинив злочин і вкрав урни під час голосування, верхівка консервативної партії, що зібралася довкола дона Херонімо де Аскойтіа, вирішила, що найрозумніше буде позамикати двері й вікна Громадського клубу. Партія ніколи не сподівалася, що її вплив сягне шахтарських районів. Вони цілком свідомо віддали цей регіон у руки радикалів. Але якийсь безіменний бовдур, певно, несвідомий п’яничка, заскочив на коні у школу, де голосували шахтарі, й утік із урнами, щоб улестити дону Херонімо цим, як він гадав, актом героїзму. Найтяжчим наслідком цього стало те, що на площі перед Громадським клубом зібрався натовп, організований, певна річ, радикалами, які скористалися з цього дармового збігу обставин, що всю провину скидав на них, касиків, хоча цілком очевидно, що для кожного, хто мав хоча б одну звивину в голові, такий крок мав видаватися хибним у політичному плані.

Тепер було достатньо будь-чого, щоб чепурно вдягнені робітники, які примчали зі своїх містечок у головне місто провінції, перейшли до насильницьких дій і навіть пролили кров. Утім, підпоєний вином натовп безладно вештався площею. Люди курили, розбивалися на групки, проте мотивації до рішучих дій у них не було.

Дон Херонімо весь вечір сидів у Громадському клубі, осушуючи пляшку за пляшкою червоне разом зі своїми однопартійцями — в очікуванні, що натовп розсіється. Але натовп ніяк не розсіювався. Настав тьмяний вечір. Сіра бурмотлива маса почала збиратися під висадженими у два ряди пальмами, які оточували площу. Ліхтарі не запалювалися.

Дон Херонімо хотів вийти, сісти у своє авто і поїхати до Ринконади, так ніби нічого не трапилося, адже саме це і було правдою, на його думку. Проте однопартійці, які визирали крізь шпарини у вікнах, благали, щоб він цього не робив. Заради блага країни, заради блага партії він мав залишатися, чекати, вийти зараз було би подвигом, кроком, який би розв’язав бійку. Він наголошував на тому, що потрібно негайно скористатися цим моментом розгубленості натовпу навпроти Громадського клубу. Крім того, кожен мав помалу виходити, роз'їжджатися в різні боки, так ніби нічого не трапилося, адже він не вгавав їм повторювати: вони були невинні. Ба більше, було б надзвичайно корисно закарбувати у свідомості натовпу факт їхньої повної невинуватості у справі про викрадення урн. Інші ватажки, які краще знали робітничий менталітет, вважали, що краще буде потайки втекти раніше, ніж якийсь підбурювач розпалить народ. Було нерозумним іти з образливою самовпевненістю, як це пропонував Херонімо, краще було залізти на дах і прослизнути в інші будівлі, щоб із них вийти на вулиці з іншого боку, де ніхто на них не дивитиметься, адже вся увага прикута до площі, до Громадського клубу. І тоді, коли їм заманеться штурмувати його як осередок олігархів-гнобителів, вони нікого там не знайдуть.

Та дон Херонімо наполягав, що це означало б визнання відсутньої провини і стало б найкращим способом віддати себе їм на поталу і звести на пси результати виборів. Слабаки, дурні, кляті нікчеми, зрадники, вам не можна довіряти, котрий із вас, йолопів, доклав до цього руку! Касики в пончо і чоботях із острогами, які пили з Херонімо у їдальні чи походжали галереєю, не зізнавалися. Ще одну пляшку червоного, хорошу, одну з тих, які ти так бережеш, Панчо, а якщо нічого нема, то зійде будь-що, що не стало оцтом, і кілька сендвічів зі свинячим рулетом, вже нічого не лишилося, навіть хліб закінчується, а нам тут іще сидіти цілу ніч, звісно, якщо карабінери їх не розженуть, не розумію, якого милого ці кляті карабінери чекають. Ці нікчеми нас ненавидять. Гляньте, як вони там бурмотять, не наважуючись нічого зробити, поки хтось їм не скаже. Вони нам заздрять. Вони хочуть усе в нас забрати. Вони говорять про справедливі вимоги, а насправді вони лише банда нальотчиків, злочинці, які мають сидіти за ґратами. Гляньте, які вони щасливі. Звісно, принаймні з теоретичного і юридичного поглядів вони мають рацію. Дон Херонімо підвівся.

— Ходімо, Умберто.

— Так, доне Херонімо, як забажаєте.

— Що за хрінь з освітленням у цьому місці?

— Вас і в цьому звинуватять.

Натовп скупчується вздовж пальмових алей по боках і рухається в бік Громадського клубу. Деякі сеньйори визирають, намагаючись впізнати когось, щоб потім спрямувати на нього свою помсту. Над кронами пальм небо ще зберігало трохи світла, яке пронизувало голку дзвіниці парафіяльної церкви навпроти Громадського клубу з іншого боку площі, там, де чекало авто дона Херонімо. Але щоб дістатися до нього, потрібно було пройти крізь сотні мовчазних чоловіків, що дивилися на двері Громадського клубу, до якого в них не було доступу, — як там усередині, кажуть, бенкетують пишно, виграють і програють цілі статки, кажуть, що якось власник ранчо Лос-Педреґалес витягнув не ту карту й через це вкоротив собі віку, а в нас які ігри, заледве кілька песо, пляшка винця для всього столу, коли йде масть, і кивати