Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Хирові почалися українсько-польські переговори за участю американського генерала Ф. Кернана. Польські делегати заявили, що єдиною умовою для перемов з українцями є визнання останніми пропозицій комісії Ж. Бартелемі. Галичани ж пропонували спочатку припинити вогонь, а мирні переговори провести в Парижі. Проте Польща не хотіла йти на це — переговори в Хирові закінчилися нічим, і війна тривала. Присутність союзницьких місій на території Східної Галичини та їх спілкування з українськими представниками мали результатом лише кращу поінформованість Заходу щодо української справи.

Після злуки обидві республіки почали виступати спільним фронтом на міжнародній арені. Наприкінці березня було вирішено вирядити спільну делегацію до Парижа. ЗОУНР представляли Д. Вітовський та М. Лозинський, які 17 квітня виїхали поїздом до французької столиці. Тоді ж на Паризьку конференцію відрядили Т. Розвадовського з інструкцією Головного командування Війська польського, згідно з якою він мав домагатися демобілізації Галицької армії, приєднання території Східної Галичини (до Збруча) і Волині (до Рівного) до Польщі та переконати Антанту в близькості українців до більшовиків.

2 квітня конференція утворила «неупереджену тимчасову комісію» для укладення перемир’я між українцями й поляками на чолі з прем’єром Північноафриканського союзу генералом Л. Ботою. Комісія вислухала обидві сторони й 12 травня представила проект перемир’я, що відрізнявся від пропозицій Ж. Бартелемі. Лінія розмежування комісії Л. Боти була більш справедливою для українців, а Дрогобицько-бориславський нафтовий басейн залишався за ЗОУНР. Проект містив також статті щодо зменшення чисельності Галицької армії та звільнення з її рядів усіх офіцерів німецької чи угорської національностей. Подібні обмеження поширювалися й на польські збройні сили в Галичині.

Проте військове становище Польщі в травні 1919 р. порівняно з лютим значно покращилося. За підтримки Франції поляки затягували переговорний процес, і водночас Військо польське здійснювало наступ на всьому фронті. Українська делегація звернулася до міжнародної мирної конференції в Парижі з нотою протесту, яка справила відповідне враження, і невдовзі відбулося спеціальне засідання Ради чотирьох. Д. Ллойд-Джордж, Ж. Клемансо, В. Вілсон та міністр закордонних справ Італії Сідней Сонніно зустрілися з українськими делегатами й висловилися за припинення війни. Полякам довелося камуфлювати свої наміри, вдаючи, що наступ усупереч наказам продовжують лише окремі командири, виконуючи «прохання місцевого населення».

Врешті 25 червня 1919 р. голови урядів держав Антанти ухвалили таке рішення: з метою захисту життя й майна мирного населення Війську польському доручено проводити свої операції по р. Збруч. Держави Антанти не віддавали Галичину Польщі: рішення Найвищої ради передбачали лише тимчасову окупацію українських земель задля припинення війни в регіоні; доля краю повинна була вирішитися пізніше. 11 липня 1919 р. Рада ухвалила рішення, що передбачало підписання Польщею договору стосовно Східної Галичини: на українських землях мали бути забезпечені територіальна автономія, політичні, особисті та релігійні свободи українського населення тощо. На цьому розгляд східногалицької проблеми в Парижі було завершено.

Водночас УНР намагалася в двосторонньому порядку порозумітися з Польщею. Ще на початку січня 1919 р. Директорія вирішила надіслати до Варшави дипломатичну місію на чолі з В. Прокоповичем із метою з’ясувати умови для можливих переговорів. Член делегації — київський поляк Й. Волошиновський — неофіційно зустрівся з Ю. Пілсудським, після чого В. Прокопович телеграфував до Києва про прихильне ставлення офіційної Варшави до порозуміння з УНР. У Києві телеграму не отримали, і місія повернулася без жодного відчутного результату.

На початку квітня 1919 р. міністр закордонних справ УНР К. Мацієвич, розуміючи зв’язок між проблемою порозуміння з Польщею та збройною допомогою держав Антанти для боротьби проти більшовиків, вислав до Варшави свого представника Б. Курдиновського. А на початку травня до С. Петлюри був висланий емісар Ю. Пілсудського Я. Мазуркевич. У середині цього ж місяця до Варшави прибув отаман В. Оскілко, але через антипетлюрівську авантюру його не було прийнято: Ю. Пілсудський хотів мати справу лише з представниками головного отамана.

24 травня Б. Курдиновський та польський прем’єр І. Падеревський підписали у Варшаві договір, за яким УНР визнавала себе неспроможною вирішувати долю Східної Галичини, зрікалася всіх прав на ці землі, погоджувалася на права Польщі на Західну Волинь і підпорядковувала свою зовнішню політику Польщі. Річ Посполита натомість визнала УНР та зобов’язалася допомогти військами у війні з більшовиками. Угода виявилася надто сміливою: в Україні Б. Курдиновського звинуватили в перевищенні повноважень, а керівництво Польщі не прагнуло на той час визнавати УНР офіційно, тож польський сейм не ратифікував угоду. Проблема належності спірних територій не була вирішена ані на Паризькій конференції, ані під час двосторонніх переговорів, тому війна тривала.

Завершення українсько-польської війни

Подібно до УНР, що допомагала Галицькій армії грошима, зброєю та військовим контингентом, Польща також намагалася всіляко зміцнити свої військові сили в Галичині. Це було складно, оскільки протягом перших місяців свого існування вона вела постійні війни майже з усіма сусідами. Однак, коли випадала можливість розвантажити певні ділянки фронту, командування цим користувалося. Так, 9 березня 1919 р. із Великої Польщі, де щойно завершився збройний конфлікт із німцями, до Львова виїхав загін чисельністю 200 солдатів; 12 березня 1919 р. Великопольську групу, до складу якої входили близько 3000 піхотинців, дивізіон артилерії, авіаційний загін та зв’язківці, також було відправлено на Галицький фронт. У червні — липні 1919 рр. загін із Познані чисельністю понад 4000 осіб узяв участь в останніх боях українсько-польської війни.

Проте найбільшим ресурсом польського головного командування була Польська армія на чолі з Ю. Галлером у Франції. Навесні 1919 р. її чисельність досягла близько 70 000 осіб. Армія була утворена за сприяння союзників під час Першої світової війни для боротьби з німцями, але в повоєнний час стала непотрібна французам, тож у квітні 1919 р. прибула до Польщі. Однак, як виявилося, Антанті також не було потрібно, щоб ця Блакитна армія (названа так за кольором уніформи) воювала в Галичині. За договором між Польщею й Францією, військо Ю. Галлера мало допомагати Польщі в обороні від інтервенції, а також у формуванні та вишколі власних збройних сил, але використовувати її проти Галицької армії Антанта заборонила.

Тим не менш наприкінці квітня 1919 р. Головне командування Війська польського опрацювало план генерального наступу в Галичині та Волині, для виконання якого на фронт були переведені дві дивізії Блакитної армії, а сам Ю. Галлер очолив офензиву[3]. 11 травня генерал зібрав нараду для остаточного узгодження плану бойових дій. Того ж дня з Варшави прийшло повідомлення про те, що у зв’язку з різкою заявою керівництва Антанти й США проти використання Блакитної армії на Галицькому фронті слід зупинити бойові дії. Але генерал залишив