Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Оскільки в цей час головним напрямком своїх військових операцій Армія УНР вважала більшовицький фронт, а Військо польське — галицький, надалі бойові дії на Волині мали обмежений характер. Ю. Пілсудський, який бачив майбутнє України не як частини Польщі чи Росії, а як держави-союзника Речі Посполитої, не поспішав воювати з Армією УНР, тому з польського боку воєнні дії на Волині мали на меті не повний розгром супротивника й ліквідацію української державності (як у Східній Галичині), а лише встановлення вигідного для Польщі кордону та примушення С. Петлюри відступитися від союзу із ЗУНР.

Дипломатичний фронт боротьби

Питання приналежності Східної Галичини й Волині, як і всіх міждержавних кордонів у Європі, вирішували не тільки воєнним шляхом. Після підписання перемир’я в Першій світовій війні 11 листопада 1918 р., яке зазвичай пов’язують із її завершенням, союзникам слід було підписати ще низку мирних договорів із переможеними Центральними державами. З огляду на те, що розпалися одна з переможених держав (Австро-Угорщина) й імперія з табору переможниць (Росія), необхідно було також вирішити, на яких територіях розвиватимуться нові державні утворення, що виділилися з їх складу. Окрім того, союзники повинні були встановити світовий порядок, що мав сприяти недопущенню нової світової війни та визначити міжнародні відносини. Ці непрості питання були винесені на розгляд Паризької мирної конференції, яка почала працювати 18 січня 1919 р. Серед багатьох делегатів конференції була поширена думка про те, що «14 пунктів» В. Вілсона й принцип самовизначення народів стануть основними під час будівництва нового світу, тож критерії переділу мапи Європи будуть об’єктивними. Насправді все вирішували впливові держави з табору Антанти — Велика Британія, Франція та США — за участі Італії та Японії (а пізніше й без них). А рішення вони ухвалювали, виходячи з власних економічних і стратегічних розрахунків чи попередніх обіцянок. Франція будь-що бажала обмежити Німеччину, Британія та США — не допустити зміцнення Франції. Основною проблемою, яку розглядали на конференції, були революції в Німеччині та Росії. Держави-лідери Антанти не хотіли допустити об’єднання цих рухів та поширення «червоної чуми» на інші країни Європи.

Франція в українсько-польському конфлікті в Східній Галичині була однозначно на боці свого союзника Польщі. США та Велика Британія прагнули зважити позиції обох сторін. У Лондоні розглядали кілька варіантів долі Східної Галичини, альтернативних французькому: приєднання цієї області до Наддніпрянської України, до Росії чи навіть до Чехословаччини. Уже на початку листопада 1918 р. Британія заявила полякам, що ставлення її уряду до претензій Польщі на Східну Галичину є негативним. Політика США в східногалицькому питанні була окреслена в коментарі Кобба — Ліпмана до «14 пунктів»: більшість населення Східної Галичини становлять українці (русини), тож вона не може бути приєднана до Польщі й на сході Польська держава не повинна отримати земель з українським населенням. Державний секретар США Роберт Лансинг твердив, що Східна Галичина має бути приєднана до України як частини Російської федерації, а головний американський експерт із проблем Польщі Р. Лорд у меморандумі «Проблема Східної Галичини» (квітень 1918 р.) зазначав, що українці становлять більшість (58 %) у регіоні, тож, вшановуючи «абстрактну справедливість», слід приєднати Східну Галичину до України, але з огляду на «доцільність та практичні міркування» бажано віддати її Польщі. Проте в будь-якому випадку всі ці країни бажали забезпечити стабільну політичну ситуацію в регіоні: європейська війна завершилася в листопаді 1918 р., і в усій Європі мав запанувати мир.

Важливу роль у ставленні західних держав до Галичини відіграв той факт, що їхні політики керувалися в цьому питанні передусім інформацією від польських дипломатів. Польські представники за кордоном із перших днів конфлікту розгорнули тотальну антиукраїнську пропаганду. Виступ у Львові кваліфікували як «українсько-австрійський заколот», змову українського населення міста з австрійцями чи більшовиками. Думка ж галицьких українців залишалася невідомою для провідних світових держав, бо українська діаспора не мала серйозного впливу на владу, а українські закордонні представництва в 1918 р. були утворені переважно в Центральних державах.

Уже в середині листопада 1918 р. занепокоєні західні країни почали надсилати до Львова перші антантівські місії. Зокрема, туди прибули член французької місії в Румунії поручик А. Віллєм та англійський полковник Г. Вейд. На початку 1919 р. у Львові з’явилася й американська місія.

У січні 1919 р. головнокомандувач союзними силами в Європі маршал Ф. Фош заявив керівникам Антанти на Паризькій конференції, що інформація, яка надходить від обох сторін, є доволі суперечливою, тому необхідно вислати міжсоюзну місію для розв’язання всіх спірних питань. Такою місією стала делегація з мандатом Паризької конференції під керівництвом французького генерала Ж. Бартелемі, до якої ввійшли англійці, італієць, американці та французи. Делегація пробула в Польщі та Східній Галичині з 18 січня до 10 березня 1919 р. Місія Ж. Бартелемі зустрічалася з поляками та українцями й вислуховувала вимоги обох сторін, намагаючись знайти компроміс. Українці наполягали на лінії розмежування по Сяну з можливими поступками на користь поляків. Польська ж делегація вимагала кордону по Збручу, але потім погодилася на лінію Гора Попадя — Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Берестечко. Ж. Бартелемі був вражений тим, що польська сторона не трактує українських фронт як цілісний, а домагається окремої політики щодо галицької й волинської його ділянок.

Ознайомившись таким чином із ситуацією, 28 лютого комісія вручила українській та польській делегаціям проект перемир’я. Тимчасову демаркаційну лінію, яку не мали перетинати ворожі армії, було проведено уздовж Бугу від кордону Галичини по кордону між Жовківським та Кам’янецьким повітами, між Львівським та Перемишлянським повітами до залізничного шляху Львів — Перемишляни, по кордону між Борецьким і Перемишлянським повітами та вздовж південного кордону Львівського повіту й східного кордону Дрогобицького та Гурманського повітів. Такий проект передбачав передавання полякам не лише Львова, а й Дрогобицького нафтового басейну й кількох місцевостей, де вже було встановлено українську владу. Тому, не зважаючи на бажання галицького керівництва зберегти гарні відносини з Антантою, українська сторона відкинула таку пропозицію. Бойові дії поновилися, а голова уряду ЗОУНР С. Голубович заявив Антанті, що місія Ж. Бартелемі врахувала вимоги лише польської сторони, і просив вислати нову, незалежну комісію.

19 березня Верховна рада Антанти повернулася до східногалицького питання. Керівники західних держав вирішили піти на зустріч українцям і вислали нову місію до неспокійної Галичини. 27 березня в