Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я ніколи навіть не задумувалась над можливістю займатись чимось подібним. Сцена… Це не для Мене! Мені б якусь тиху, нормальну роботу…

– Коли ми з тобою будемо в Києві, – не вгавав Свят, – зможемо сходити в Карпенка-Карого, розпитати, що там потрібно…

– До речі, про Київ, – заїкнулась я. – Не впевнена, що мене відпустять.

Свят спохмурнів.

– Ти ж повнолітня.

– Так, але…

– Про гроші не переживай, – запевнив мене Свят. – Я за все сам розрахуюсь. Але я шалено хочу фотосесію саме з тобою. Фотографувати когось іншого… Буде геть не той ефект, на який я розраховую. Погоджуйся, будь ласка!

– Я щось придумаю, якщо мама спробує не пустити, – пообіцяла я, хоча мізками усвідомлювала, що занадто обнадіювати хлопця не варто.

Якщо маму не влаштувало навіть те, що я провела зі Святом випускний, то не хочеться і близько уявляти, що вона влаштує, зачувши про мою поїздку до Києва. Шалено хвилюватиметься і однозначно скаже, що мені потрібно залишитися вдома, бо їхати кудись з малознайомим хлопцем – небезпечно.

– Подумаємо про це потім, – зрештою спробувала я відвести увагу від цього обговорення. – Давай зараз просто насолоджуватись виставою, гаразд?

– Добре, але пообіцяй, що подумаєш про театральний.

– Обіцяю!

Насправді я не уявляла, що б мало статись, аби моя родина прийняла той факт, що я вирішила вступити в якийсь такий університет і взагалі хочу мати творчу професію. Вони постійно повторювали, що в житті потрібно займатись чимось реальним, і, що найголовніше, я навіть не думала з цим сперечатись. Кивала, підтримувала мамине обурення стосовно персонажів фільмів та серіалів, коли ті влаштовували підлітковий демарш і намагались забити на навчання заради співів у гурті чи ще чогось подібного.

Невже я, стільки років живучи в парадигмі необхідності «нормальної роботи», посмію сказати мамі і татові, що хочу чогось іншого? Вони мене не підтримають, це гарантовано, і я не впевнена, що зможу відшукати аргументи, аби довести, що мені це справді треба.

Це просто я зараз надто емоційна.

…І все ж, дивлячись виставу, я уявляла собі, як стою там, на сцені, і граю одну з ролей. Та хоч би і головну жіночу! Або принаймні одна з багатьох в ансамблі, танцюю в розкішному українському костюмі і співаю всього одну пісню за увесь мюзикл.

Це було б прекрасно!

Не знаю, чи це так подіяло те, що я бачила репетицію, чи справді молоді актори виявились дуже талановитими, але вистава вразила мене до глибини душі. Я немов справді опинилась в українському селі, дивилась на реальних містичних чудовиськ, здригалась від того, як наростала музика, жаліла головного героя та водночас уже фантазувала, що він все-таки закохався в відьму, якій протистояв.

Фінальна арія закінчувалась поцілунком, в якому важко було зрозуміти, хто вони, вороги чи коханці, пані та її покірний слуга чи двоє на рівних… Один швидкий доторк губ, театральний, без вульгарщини, а стільки емоцій…

Зала, що притихла на період вистави, вибухнула оплесками. Я навіть не зрозуміла, що роблю, коли скочила на ноги і гучно зааплодувала разом з усіма іншими, повним захвату поглядом проводжаючи персонажів, що вже встигли настільки полюбитися!

– Сподобалось? – пошепки спитав Свят.

– Дуже! Найкраща вистава в моєму житті!

– Лишаємось на фуршет?

Було вже пів на десяту, і я розуміла, що треба вже вирушати додому. Але наскільки ж сильно хотілось затриматись, побути ще хоч мить в незабутній атмосфері театру, насолодитись спілкуванням з новими знайомими, розпитати, як воно…

Мама сваритиметься, але вона й так буде невдоволена, що я сюди прийшла. Ще й зі Святом.

Я розблокувала телефон, зиркнула на екран. Кілька пропущених, стривожене повідомлення, мовляв, де це я поділась.

«Я в театрі, була на виставі. Ще на кілька годин затримаюсь, не переживай», – швидко відповіла я.

Мама не змусила себе довго чекати.

«Негайно додому!»

«Я не можу зараз. Повернусь пізніше».

Я знов заблокувала екран. Обурення від маминої поведінки хвилею піднялось в грудях. Чому вона вирішила, що має право так мною розпоряджатися?!

– Давай залишимось, – повернулась я нарешті до Свята. – Хочу подивитись, яке воно, закулісне життя. Чи настільки прекрасне, як я собі могла зараз нафантазувати.

Я навіть не знала, що мною керувало, бажання продемонструвати непокору матері чи дізнатися більше про театр. Але в будь-якому випадку, йти так швидко я не збиралась.