Читати книгу - "Холістичне детективне агентство Дірка Джентлі"

Прибувши до переднього двору, Монах спішився та прив'язав свого коня до колонки. Він підійшов до маленької будівлі заправки та побачив, що всередині спиною до нього стоїть чоловік у синій формі та кашкеті. Чоловік високо підстрибував, вертів пальцями у вухах, і це вочевидь справляло неабияке враження на чоловіка, що стояв за прилавком.

Монах дивився на це завмерши від благоговіння. З миттєвою легкістю, яка могла би вразити навіть саєнтолога, він повірив, що цей чоловік має бути якимось Богом, якщо йому вдалося викликати таку реакцію. Затамувавши подих, він чекав на можливість боготворити його. За мить чоловік розвернувся та вийшов на вулицю, аж раптом побачив Монаха й різко зупинився.

Монах зрозумів, що Бог, напевно, чекає від нього прояву боготворіння, тому почав побожно стрибати, вертячи пальцями у вухах.

Якусь мить його Бог дивився на нього, потім схопив, різко розпластав його на капоті авто та обшукав.

* * *

Дірк увірвався в кімнату як приземкуватий торнадо.

— Пані Вей! — привітав він, потиснувши її не дуже охочу руку та доторкнувшись до крис свого дурного капелюха. — Я не знаю, як висловити своє задоволення від зустрічі з вами, а також глибокий жаль, що привід нашої зустрічі такий сумний. Приміть мої найщиріші співчуття. Прошу повірити мені, що я нізащо не став би втручатися до вас під час трауру, якби не причини величезної важливості та значення. Річарде! Я вирішив задачу про фокус зі зникненням, і це дивовижно!

Він пронісся через кімнату та сів на вільний стілець біля маленького столика, на який він поклав свій капелюх.

— Тобі доведеться вибачити нас, Дірку, але… — холодно казав Річард.

— Ні, боюсь, це вам доведеться вибачити мене, — перебив його Дірк. — Головоломку вирішено, і її рішення настільки вражаюче, що мені довелося звернутися до семирічного хлопчика, який мені його й розповів. Але воно безумовно правильне, в цьому немає жодного сумніву. «То що ж це за рішення?» — питаєш мене ти, а точніше, спитав би, якби міг хоч слово втрутити, але ти не можеш, тож я позбавляю тебе цього клопоту та ставлю питання від твого імені, а також відповідаю, що я тобі не скажу, тому що ти мені не повіриш. Натомість я покажу тобі, ще сьогодні!

— Але не сумнівайся, воно пояснює все. Воно пояснює фокус. Воно пояснює знайдену тобою записку — яка мала все мені пояснити, але я був дурний. І це пояснює, яким було третє, неназване питання, а точніше — і це суттєво — це пояснює, яким було неназване перше питання!

— Яке ще неназване питання? — скрикнув Річард, спантеличений раптовою паузою та ставлячи питання про першу-ліпшу фразу.

Дірк кліпав на нього, як на ідіота.

— Неназване питання, яке поставив Георг ІІІ, звісно, — сказав він.

— Кому поставив?

— Професорові, звісно, — нетерпляче сказав Дірк. — Ти що, не слухаєш те, що сам розповідаєш? Усе було очевидно! — вигукнув він, вдаривши по столу. — Настільки очевидно, що єдиною річчю, що заважала мені побачити рішення, було те, що це було абсолютно неможливо. Шерлок Холмс зауважував, що коли ти виключив усе неможливе, то те, що залишилося, навіть якщо воно й неймовірне, і є правильною відповіддю. Але мені не подобається виключати неможливе. Отже. Їдьмо!

— Ні.

— Що? — Дірк глянув на С'юзан, від якої надійшло це неочікуване — принаймні, він цього не очікував — заперечення.

— Пане Джентлі, — заговорила С'юзан голосом, яким можна було паличку загострити, — чому ви навмисно ввели Річарда в оману, сказавши, що його розшукує поліція?

Дірк нахмурився.

— Але ж його дійсно розшукувала поліція, — сказав він. — І досі шукає.

— Так, але лише для того, щоб розпитати! А не тому, що його підозрюють у вбивстві.

Дірк опустив очі.

— Пані Вей, — сказав він, — поліцію цікавить, хто вбив вашого брата. А мене, при всій повазі, ні. Я визнаю, що це може грати в справі якусь роль, але з такою ж імовірністю це може бути просто випадковий божевільний. Я хочу дізнатися, досі відчайдушно хочу дізнатися, чому Річард минулої ночі поліз у цю квартиру по стіні.

— Я сказав тобі, — заперечив Річард.

— Те, що ти мені сказав, несуттєво. Воно лише виявляє те, що ти й сам не знаєш причини! Заради бога, невже я недостатньо ясно продемонстрував це тобі біля каналу?

Річард ледве стримував гнів.

— Коли я спостерігав за тобою, мені було абсолютно зрозуміло, — продовжував Дірк, — що ти дуже погано розумів, що ти робиш, і абсолютно не переймався фізичною небезпекою, в якій знаходився. Спочатку я тоді подумав, що то якийсь безмозкий злодій на своїй першій і цілком можливо останній крадіжці. Але потім фігура озирнулася, і я збагнув, що це ти, а тебе я знаю як розумного, раціонального та поміркованого чоловіка. Річард Мак-Дафф ризикує життям, легковажно лазячи посеред ночі по ринвах? Я подумав, що ти міг би поводитися так безрозсудно та необачно лише за умови, якщо тебе надзвичайно турбувало щось жахливо важливе. Хіба це не так, пані Вей?

Він різко глянув на С'юзан, а та повільно сіла, дивлячись на нього з такою тривогою, що було зрозуміло, що він влучив у саму точку.

— Але коли ти прийшов сьогодні вранці до мене, ти був абсолютно спокійний і зібраний. Коли я верз нісенітниці про кота Шредингера, ти сперечався зі мною абсолютно раціонально. Ті, кого минулої ночі відчай змусив до надзвичайних дій, так не поводяться. Я визнаю, що саме тоді я опустився до… ну, перебільшення твого становища, просто для того, щоб ти не пішов від мене.

— Тобі це не вдалося. Я пішов.

— Але вже з певними ідеями в голові. Я знав, що ти повернешся. Я смиренно прошу вибачення за те, що дещо ввів тебе в оману, але я знав, що те, що я мушу виявити, лежить далеко за межами того, чим турбуватиме себе поліція. А річ була ось у чому: якщо ти, коли ліз минулої ночі на стіну, був не зовсім собою… то ким ти був і чому?

Річард здригнувся. Якийсь час усі мовчали.

— Яке це має відношення до фокусів зі зникненням? — зрештою спитав він.

— Саме для того, щоб з'ясувати це, ми маємо поїхати в