Читати книгу - "Сім смертей Івлін Гардкасл"

— …скажіть їй, що краще не грати зі мною в ігри, інакше вам обом кінець, — каже Стенвін, чий голос пробиває стіну.

— Самі скажіть їй, я вам не посильна, — холодно каже Івлін.

— Доки за рахунком плачу я, ви будете ким завгодно, ким я захочу.

— Мені не подобається ваш тон, пане Стенвін, — каже Івлін.

— А мені не подобається, коли мене пошивають у дурні, міс Гардкасл, — каже він, мало не випльовуючи її ім'я. — Ви забуваєте, що я працював тут близько п'ятнадцяти років. Я знаю в цьому будинку кожний куточок і кожного, хто тут мешкає. Не плутайте мене з тими тупими покидьками, якими ви себе оточили.

Його ненависть люта, її можна мацати. Її можна збирати з повітря й складати про запас.

— Як щодо листа? — тихо каже Івлін, вгамувавши своє обурення.

— Я залишу його собі, щоб ви не забували про нашу домовленість.

— Ви просто мерзотник, ви знаєте це?

Стенвін реагує на цю образу гучним реготом:

— Принаймні, я чесний мерзотник, — каже він. — Чи багато людей у цьому будинку можуть похвалитися тим самим? А тепер можете йти. Не забудьте передати моє повідомлення.

Я чую, як двері кімнати Стенвіна відчиняються, кілька секунд по тому Івлін проноситься повз дитячу кімнату. Мені кортить піти за нею, але в ще одній конфронтації немає жодного сенсу. До того ж, Івлін щось казала про лист, яким наразі володіє Стенвін. Схоже, їй дуже хочеться повернути його, а це означає, що мені треба його побачити. Хто знає, можливо Стенвін і Дербі — друзі.

— Джонатан Дербі чекає на вас у дитячій, — чую я, як дебелий чолов'яга доповідає Стенвінові.

— Добре, — каже Стенвін, скрегочучи шухлядою. — Зараз я перевдягнусь для полювання, а тоді підемо поговоримо з цим покидьком.

«Навряд чи друзі».

26

Я сиджу, закинувши ноги на стіл; поміж ногами — шахівниця. Підперши підборіддя долонею, я дивлюся на гру й намагаюся визначити з розташування фігур якусь стратегію. Це видається неможливим. Дербі надто мінливий для зосередження. Його постійно щось відволікає: то вид за вікном, то пилюка в повітрі, то звуки в коридорі. Він ніколи не заспокоюється.

Деніел попереджав мене, що кожний з наших носіїв думає інакше, але лише тепер я розумію повне значення його слів. Белл був боягуз, Ревенкорт — безжалісний, але обоє мали зосереджений розум. А з Дербі все інакше. Думки дзижчать усередині його голови наче мухи, залишаються там рівно стільки, щоб відволікти, але ніколи не сідають.

Черговий звук привертає мою увагу до дверей — Тед Стенвін чиркнув сірником і дивиться на мене поверх своєї люльки. Він більший, ніж я пам'ятаю, схожий на шмат масла, що почало танути.

— Ніколи не думав, що ви граєте в шахи, Джонатане, — каже він, хитнувши коня-гойдалку так, що той падає на підлогу.

— Я вчуся, — кажу я.

— Молодець, чоловікам треба самовдосконалюватися.

Його погляд спочатку затримується на мені, потім його приваблює вікно. Хоча Стенвін поки що не зробив і не сказав нічого загрозливого, Дербі його боїться. Мій пульс повідомляє про це абеткою Морзе.

Готовий бігти, я кидаю погляд на двері, але кремезний чоловік стоїть у коридорі біля стіни, схрестивши руки на грудях. Він злегка киває мені.

— Ваша мати трохи спізнюється з виплатою, — каже Стенвін, притиснувши лоб до вікна. — Я сподіваюсь, усе добре?

— Цілком добре, — кажу я.

— Я не хотів би, щоб це змінилося.

Я посуваюся так, щоб бачити його очі.

— Ви погрожуєте мені, пане Стенвін?

Він відвертається від вікна, усміхається чоловікові у дверях, а потім — мені.

— Авжеж, ні, Джонатане, я погрожую вашій матусі. Невже ви думаєте, що я робив би все це лише заради такого нічого не вартого покидька, як ви?

Пустивши дим з люльки, він підбирає з підлоги ляльку й байдуже кидає її на шахівницю, від чого фігури летять на всі боки по всій кімнаті. Лють смикає мене за нитки, кидає мене на нього, але він перехоплює мій кулак, розвертає мене, а другою величезною рукою стискає моє горло.

Його дихання торкається моєї шиї, гниле, як старе м'ясо.

— Поговоріть зі своєю матір'ю, Джонатане, — глумливо каже він, стискаючи моє горло так, що перед очима пливуть чорні плями. — Бо інакше мені доведеться відвідати її.

Переконавшись, що я його зрозумів, він відпускає мене.

Я падаю на коліна, тримаюся за горло й важко дихаю.

— З такими нервами вам довго не прожити, — каже він, вказуючи на мене люлькою. — Я б на вашому місці тримав їх під контролем. Не хвилюйтеся, ось цей мій друг дуже вправно допомагає людям вчитися нових речей.

Я кидаю на нього лютий погляд, але він уже йде геть. Виходячи в коридор, він киває своєму помічникові, і той заходить у кімнату. Байдуже глянувши на мене, він починає знімати з себе піджак.

— Підводься, хлопче, — каже він. — Чим раніше почнемо, тим раніше закінчимо.

Якимось чином він здається навіть більшим, ніж коли стояв у дверях. Його груди схожі щит, руки ледь вміщаються в рукави білої сорочки. Коли він наближається до мене, мене проймає жахом, мої пальці сліпо мацають, шукаючи якусь зброю, і знаходять на столі шахівницю.

Анітрохи не подумавши, я жбурляю нею в нього.

Час наче сповільнився, коли шахівниця обертається в повітрі, і моє майбутнє залежить від цього неможливого польоту. Напевно, доля до мене не байдужа, бо дошка з огидним хрускотом врізається в його обличчя, а він приглушено скрикує та падає спиною на стіну.

Я схоплююся на ноги, з-поміж його пальців тече кров, я мчу коридором, позаду мене чується сердитий голос Стенвіна. Швидкий погляд через плече виявляє, що Стенвін вибігає з приймальні, його пика червона від люті. Тікаючи сходами вниз, я мчу на гомін голосів до вітальні, в якій зараз повнісінько заспаних гостей, які колупають сніданок. Доктор Діккі регоче з Майклом Гардкаслом і Кліффордом Герінгтоном, морським офіцером, з яким я познайомився під час вечері, а Канінгем навантажує на срібне блюдо їжу, якою привітає