Читати книгу - "Сліпобачення"

Їх було ще більше, цілий каталог ретельно підібраних порушень, які «Роршах» ще не встиг випробувати на нас. Сомнамбулізм. Агнозія[78]. Однобічне просторове ігнорування. КонСенсус продемонстрував таке шоу потвор, що кожен мозок вжахнувся б власній вразливості: жінка помирає від спраги біля води не тому, що не бачить кран, а тому, що не може впізнати його. Чоловік, для якого не існувало лівого боку всесвіту, який не міг ні сприйняти, ні уявити лівого боку власного тіла, кімнати, текстового рядка. Чоловік, для якого сама концепція лівизни стала буквально неймовірною.

Часом ми можемо уявляти предмети, хоча й не бачити їх, хай навіть вони стоять просто перед нами. Раптова з’ява ефемерних хмарочосів, людина, з якою ви розмовляли, перетворилася на когось іншого, варто вам було на мить відволіктися. Це не магія і навіть не оптична ілюзія. Це зветься сліпотою неуважності, і знають про неї вже років сто, якщо не більше: схильність ока не помічати речей, які з погляду еволюційного досвіду є неможливими.

Знайшов протилежність до Шпінделевого сліпобачення: хворобу, коли зрячі вірять, що вони осліпли, а сліпі наполягають, що можуть бачити. Сама ідея була божевільно абсурдною: у пацієнтів відшарувалася сітківка, згоріли зорові нерви. Будь-яка можливість зору суперечить законам фізики: вони б’ються об стіни, перечіпляються через меблі, вигадують нескінченні сміховинні пояснення своєї незграбності. Хтось несподівано вимкнув світло. Яскрава пташка промайнула за вікном, відволікаючи увагу від перешкоди. Я все чудово бачу, дякую. З моїми очима все гаразд.

Індикатори в голові — так назвав їх Шпіндель. Але було тут іще дещо. Образ світу й розуміння того, що ми взагалі не дивимося назовні. Наша свідомість сприймає лише модель, інтерпретацію реальності, що без упину оновлюється завдяки даним, які надходять через органи чуття. Що як вони відмовлять, а уражена пухлиною чи травмою модель не оновлюватиметься? Чи довго ми витріщатимемося на застарілий образ, переробляючи й пережовуючи старі дані у відчайдушному, підсвідомому й абсолютно щирому запереченні реальності? Чи скоро ми збагнемо, що світ, який бачимо, більше не відповідає тому світу, в якому ми живемо? Що ми сліпі?

Згідно з історіями хвороби часом на це потрібні місяці. А одній бідолашній жінці знадобився рік, ба навіть більше.

Марно вдаватися до логіки. Як можна побачити птаха, якщо немає вікна? Як вирішити, де закінчується видима половина світу, якщо не бачиш іншої половини, щоб зіставити їх? Якщо ти мертвий, то як можеш відчувати запах власного гниття? Якщо ти не існуєш, Амандо, що ж розмовляє з нами зараз?

Марно. Якщо ти страждаєш на синдром Котара чи одностороннє ігнорування, жодні аргументи не похитнуть твоєї певності. Потрапивши у полон до іншопланетного артефакту, ти зрозумієш, що «я» зникає, а реальність закінчується посередині. Зрозумієш це з такою самою непохитною впевненістю, з якою будь-яка людина відчуває розташування власних кінцівок, із беззаперечним усвідомленням, що не потребує підтвердження. І що проти такого переконання розум? Що логіка?

Їм немає місця всередині «Роршаха».

* * *

«Роршах» атакував під час шостого оберту.

— Воно розмовляє з нами, — заявила Джеймс. Її очі за лицьовим забралом були широко розплющені, вони сяяли, але не маніакальним вогнем. Краєм ока ми бачили, як нутрощі «Роршаха» навколо нас сочилися й корчилися; нам потрібно було докладати чималих зусиль, щоб ігнорувати ці ілюзії. Чужинні слова роїлися в стовбурі мого мозку, як дрібні тваринки, доки я намагався зосередитися на кільці пальцеподібних наростів, що стирчали зі стіни.

— Воно не розмовляє, — заперечив Шпіндель, що висів навпроти. — У тебе знову галюцинації.

Бейтс промовчала. Двоє піхотинців зависли посеред проходу, контролюючи три осі.

— Цього разу все інакше, — наполягала Джеймс. — Геометрія… Не така симетрична. Схожа на Фестський диск[79]. — Вона повільно повернулася, вказуючи на прохід. — Здається, там сильніше…

— Виклич Мішель, — запропонував Шпіндель. — Можливо, вона поверне тебе до тями.

Джеймс тихенько засміялася.

— Ніколи не занепадаєш духом? — вона налаштувала пістолет і рушила далі, в глибоку пітьму. — Так, тут воно значно сильніше. Тут є зміст, накладений на…

«Роршах» відрізав її зі швидкістю світла.

Я ніколи не бачив, аби щось рухалося настільки швидко. Не було звичного нам ледачого ворушіння перетинок, властивого мембранам «Роршаха», ні слабкого стиснення; діафрагма стулилася за мить. Раптово артерію просто перекрило за три метри матово-чорною мембраною, прикрашеною філігранною спіраллю.

І Банда Чотирьох опинилася по той бік.

Піхотинці гуртом кинулися туди, й повітря затріщало від лазерних променів. Бейтс кричала:

— За мною! Триматися стін!

Перекидаючись, як акробатка, вона опинилася у вільному просторі й захопила, вочевидь, важливу для неї тактичну висоту. Я притиснувся до стіни. Виблискуючи, повітря розтинали прожилки розжареної плазми. Краєм ока я помітив, як Шпіндель припав до протилежної стіни тунелю. Стіни заворушилися. Я бачив, як лазери виконують свою роботу; мембрана розпадалася від їхніх дотиків, наче згорілий папір. З обірваних країв здіймався чорний оліїстий дим і…

Увесь простір залило яскраве світло. Потік розтрісканого сяйва затопив артерію тисячею змінних кутів нахилу і відображень. Неначе ми опинилися у череві спрямованого на сонце калейдоскопа. Світло…

…гострий, наче голка, біль у боку та в лівій руці. Запах смаленого м’яса. Обірваний крик.

Сьюзан? Ти там, Сьюзан?

Ми заберемо тебе першою.

Світло навколо мене згасло. Рій мушок перед очима поєднався з хронічними напіввидіннями, які «Роршах» уже вклав мені в голову. Сирени дратівливо верещали в моєму шоломі — пробоїна! пробоїна! пробоїна! — аж доки розумна тканина скафандра не розм’якшилася й не заклеїла дірки. Щось нестерпно пекло у лівому боці. Я почувався так, наче на мені поставили тавро.

— Кітоне! Перевір Шпінделя!

Бейтс вимкнула лазери. Піхотинці перейшли до рукопашного бою з мембраною. Вогняними соплами й алмазними кігтями вони шматували якусь призматичну речовину, що тьмяно виблискувала під спаленою до чорноти шкірою.

Волокнистий відбивач, збагнув я. Він зупинив лазерні промені, обернувши їх на світлову шрапнель, і кинув її просто нам в обличчя. Розумно.

Але поверхня досі світилася, хоча лазери було вимкнено; розсіяне світло, нерівне й миготливе, просочувалося