Читати книгу - "Справа Сивого"

Паротяг наблизився до перону, загудів, викинув густу хмару диму і зарипів, гальмуючи. Публіка радісно посунула на платформу, і Дмитро Іванович поквапився приєднатися до натовпу. Визираючи з-поза парасольок, під якими ховалися від сонця дами, він таки пропустив п’ятий вагон, а коли помітив це і повернувся, то побачив, що Лізі допомагає спуститися з підніжки скромно, але охайно вдягнутий чоловік, який повернувся тепер до вагону і взявся за валізи. Щось у цій фігурі здалося історику знайомим, проте нині він мав значно важливіший об’єкт для уваги.

— Лізо! — видихнув Дмитро Іванович.

— Дмитре! — і вона кинулася до нього.

Молодик тим часом спустив валізу і поставив її біля самісіньких Лізиних ніг. Коли парочка розпустила нарешті свої обійми і повернулася у світ реальності, ґречний помічник подивився на них і раптом здригнувся, заметушився, підхопив свій чорний саквояж і, не розкланявшись, мовчки поспішив до вокзалу.

— Хто це? — здивовано підвів брови Яворницький.

— Ти про кого?

— Ну цей, який твою валізу виніс.

— Сусіда по вагону, — дівчина байдуже стенула плечима. — Дорогою склав мені компанію. Приємний панок, але трошки дивний, — вона знову притулилася до коханого. — Я така щаслива, що бачу тебе!

Яворницький ввічливо прокашлявся.

— Ну ти, звісно... — він поворушив губами, підбираючи слова. — Наважитися на таку подорож...

— Я просто зрозуміла, що без тебе не можу жити, — вона підняла очі на чоловіка і по-дитячому наївно моргнула. — Ти незадоволений?

— Я щасливий, — він ще міцніше притиснув дівчину до себе. — Як ти доїхала? Певно, заморилася?

Поки парочка була зайнята обіймами, пасажири вибралися з вагонів, познаходили тих, хто їх зустрічав, і посунули шукати сховища від палючого сонця. Тому коли кола рук нарешті розірвалися, перон уже спорожнів. Яворницький озирнувся, ніби дивуючись цьому, потім узяв до рук валізу, подав супутниці руку, і так вони попрямували до вокзалу.

— Ти знаєш, я приїхала б на тиждень раніше, якби не сиділа у Баку через шторм. Зате потім нас жодного разу не хитнуло. Тож з усього буває користь. Треба тільки вміти дивитися на речі оптимістично.

Вони вийшли на привокзальну площу й одразу потонули у гаморі і метушні, що їх здіймали візники-арабачі. Вибравши найбільш захищений від сонця екіпаж, історик показав засмаглому візнику на валізу, а сам допоміг дівчині розташуватися під тентом.

— Ти так порожнем, з одною валізою.

— Якщо б я взяла бодай нитку з дому чоловіка, це виглядало б як грабунок. Бачиш, не вийшло з мене княгині Шаховської, — вона знову притулилася до нього.

Яворницький обійняв тендітні дівочі плечі.

— А що Яків Іванович?

— Батько? — вона зітхнула. — Насправді він мене засмучує найбільше. Бо і без того хворіє, а тут такий сюрприз від рідної дочки... Я йому писала, намагалася пояснити, але він не відповів.

— Твій батько — дуже гарна людина. Він тебе любить і бажає лише добра.

— Той, хто насправді бажає добра, не буде насильно видавати доньку за старого князя, — поспішила заперечити дівчина.

— Тим більше, коли у дочки такий характер, — засміявся Яворницький.

Ліза у відповідь жартівливо надула губки.

— Регістан, — скомандував історик візникові, і коляска покотилася бруківкою.

— Ми їдемо у самий центр міста, — Яворницький повернувся до розмови з супутницею. — Самарканд — справжня перлина, бо це — місце зустрічі тюркської, перської та навіть індійської цивілізацій. Він старший за Рим. Тут святкував весілля Олександр Македонський. Це найбільше торгове місто на Великому шовковому шляху. Столиця грізного Тамерлана. До того ж, ще й давній науковий центр. У перекладі з согдійської Асмарканд — кам’яне місто.

Дівчина похитала головою:

— Ви, Дмитре Івановичу, явно знайшли собі нове захоплення і зрадили своїм козакам.

— Це не захоплення, а робота. Я служу при генерал-губернаторі чиновником з особливих доручень, і доручення моє — археологія та відкриття музею. Хоча, треба зізнатися, з біса цікаве доручення, — Дмитро Іванович засміявся. — Це ти маєш рацію. Але козакам я все ж таки не зрадив. Бо нарешті закінчив роботу про Сірка. Знаєш, коли нема потреби постійно шукати заробітку на кусень хліба, вистачає часу і на наших козаків, і на місцевих.

— А що, тут теж є козаки?— здивовано підвела брови Ліза.

— Тут є свій театр, невеличкий — аж шість акторів. Троє з них — українці. І один навіть хвалиться тим, що грав у самого Кропивницького. Чула б ти, які історії він розповідає! — історик нахилився до дівочого вушка і стишив голос: — Тому я не розчаровую його тим, що особисто знаю Марка Лукича, — він підморгнув і засміявся разом із дівчиною.

Широка пряма вулиця, яку проклала нова імперська влада, припала до смаку місцевому населенню — екіпаж частенько розминався з бричками, гарбами і підводами найрізноманітніших мастей. Однак основу дорожнього руху становили вершники. Вони гарцювали на верблюдах, басували на невеличких місцевих конях, але більшість трусилася на спинах терплячих ішачків, з усіх боків обвішаних клумаками та кошиками. Ліза з цікавістю позирала на чоловіків у смугастих халатах, голови яких прикрашали пишні тюрбани або скромні тюбетейки, а також на ретельно закритих чорними паранджами жінок.

— Звісно, українське товариство тут не таке велике, як у Ташкенті, але мені все-таки вдалося зібрати земляцьке коло, щоб не зовсім здичавіти серед пустелі. Бо насправді так тоскно інколи буває, що хочеться просто тутешнім червоним вовком завити.

Ліза співчутливо поклала долоню на чоловічу руку.

— Зате тепер ми разом.

— Так.

Він нахилився і приклав до губ ніжну дівочу долоню.

Тим часом екіпаж зупинився, досягнувши мети поїздки — центральної площі міста. Яворницький зіскочив на землю і заходився щось пояснювати візникові. Зрештою за допомогою жестів і кількох незрозумілих слів вони порозумілися.

— Я хочу показати тобі місто, — Дмитро Іванович простягнув руку супутниці. — А він почекає тут.

— Залюбки. Мені страшенно цікаво.

Ліза зістрибнула з високої підніжки і заозиралася.

— Це — центральний майдан. До речі, місцевою мовою він теж буде майдан. Майдан Регістан. Із трьох боків оточений трьома медресе. Це мусульманські семінарії, чи навіть академії. Медресе Шердор. Медресе Тілля-Карі. І медресе Улугбека. Воно, до речі, найстарше, побудоване ще у п’ятнадцятому сторіччі.

Величний колись архітектурний комплекс нині виглядав жалюгідно. Прикрашені пишними кахлями фасади облущилися, під стінами валялися купи каміння та