Читати книгу - "Справа Сивого"

— Навіщо? — не зрозумів Клим.

— В одній будемо писати тих, хто зараз тут, в іншій — тих, що за кордоном.

— А тих, що невідомо де?

— Тих пишемо окремо. Для них візьміть інший папірець.

Клим розділив аркушик на дві частини, в одній з них написав «Синявський», а в іншій — «Дорошенко».

— Володимир Пічета, — прочитав він.

— Пічета, — замислився Сєдов. — 1905 року через неблагонадійність висланий з Катеринослава до Молдови, обманом утік до Москви.

— Ну у вас і пам’ять!

— Не скаржуся, — для того, щоб зосередитися, Сєдов видобув портсигар і запалив цигарку.

— Так, Володимир Пічета, історик, — записав Клим у ліву колонку.

— Історик, — повторив Сєдов. — А попередні двоє хто?

— Тобто?

— За професією?

— Синявський — історик. А Дорошенко — міністр.

— Міністр — це не професія. Ким він був раніше?

— Істориком, — Клим зазирнув до записів і не повірив власним очам. — Усі історики! То що це виходить, реальна змова істориків? Я вгадав?

— Не виключено, — кивнув Сєдов і випустив хмарку диму. — Націоналізм гніздиться саме серед таких людей — істориків, літераторів. Якщо не маєш опори в реальності, починаєш шукати її в минулому чи у фантазіях про минуле, а тут і до націоналізму півкроку.

Далі робота пішла жвавіше. Любов Біднова відправилася у ліву колонку, її чоловік Василь, професор історії, — у праву, бо втік до Польщі разом із петлюрівцями. Про Івана Трубу, теж петлюрівця, будинок якого і дотепер містячи звали «домом Труби», було відомо, що він десь у Чехії, Хрінников, колишній господар «Українського дому», а нині Художнього музею, розчинився у невідомості, тому був виписаний на окремий аркуш. Вчасно згадався попутник із поїзда, Василь Чапленко, разом із письменником Домонтовичем — обидва вони зайняли своє місце у лівій колонці.

— Так, а Лесю Українку куди дівати? — запитав Клим.

— Лесю Українку? — не зрозумів Сєдов.

— Ну, так у мене написано. Вона, здається, вірші пише.

— Писала, — виправив Сєдов. — Але, здається, свідок згадував її сестру, Ольгу.

— Точно! — хлопнув себе по лобі Клим.

Отже, сестра Лесі Українки Ольга з чоловіком опинилися у лівій колонці, а у праву помандрував ще один катеринославський діяч, керівник петлюрівського уряду Ісаак Мазепа[112].

Дивлячись на результати роботи, Клим не міг не пишатися — тепер, просто завдяки тому, що прізвища було правильно розставлено, вимальовувалася чітка картина — змова істориків та літераторів, яка керується з-за кордону петлюрівцями і має на меті створити на базі музеїв пропагандистські та збройні центри для повалення радянської влади.

Надворі вже було темно, коли Шпакуватий нарешті зібрав папери у теку, зав’язав мотузочки та відкрив портфель, щоб заховати її.

— Юначе, — прорипів раптом Сєдов своїм сухим голосом. — Я вас попереджав.

— Га? — не зрозумів Клим.

— Попереджав про те, що не можна носити з собою секретні справи.

Клим зітхнув, як зітхають молоді люди, коли зустрічаються зі старими нудниками.

— Не зітхайте. І майте на увазі, що за всіх дружніх почуттів щодо вас я вимушений буду поскаржитися по службі, якщо іще раз побачу цю справу у вашому красивому портфелі.

Це був удар нижче пояса. Клим хотів щось заперечити, але потім передумав і мовчки відклав теку вбік.

— Отак краще. Не ображайтеся, юначе. Ви ще подякуєте мені за це, — коли Сєдов намагався повчати, його голос ставав іще гидкішим. — А для того, щоб ви і справді не ображалися, я маю для вас подарунок.

— Подарунок? — кислим голосом перепитав Клим.

— Так, подарунок, — із цими словами Сєдов нахилився до свого столу і видобув з шухляди ще одну теку — стару-престару, жовту, з плямами, що неодмінно виникають від контактів з людськими руками.

— Що це? — не зрозумів хлопець.

— Справа Сивого, — посміхнувся Сєдов, видобуваючи чергову цигарку.

— «Діло департаменту поліції. 3-тє діловодство. Про історика Дмитра Івановича Еварніцкого», — прочитав Клим напис на теці. — Це?..

— Так, юначе, це справа, яку я колись завів на вашого підслідного і яку завдяки тому, що бюрократія залишається опорою будь-якої держави, мені вдалося знайти та отримати у своє та ваше розпорядження. Вона вже давно не секретна, тому її можете носити у портфелі, якщо захочете.

Клим пропустив повз вуха їдке зауваження — настільки цікавим видавалася тека, а точніше, її вміст. Із внутрішнім тремом він відкрив першу сторінку і почав читати, спотикаючись об яті, фіти та тверді знаки старого російського правопису.

«Еварніцкій Дмитро Іванович, із духівництва, колишній слухач Харківського університету, викладач Петербурзького навчального округу. Перебуває під таємним наглядом поліції та знаходиться у постійних стосунках з особами, політично не благонадійними, а іноді з особами, що займаються активною революційною діяльністю. Читає публічні лекції, на яких розповсюджує серед слухачів тенденційні відомості щодо історії, археології та етнографії, які потурають націоналістичним настроям серед малоросійського населення...»

Відкритий кілька років тому залізничний вокзал Самарканда недовго зберігав задуману архітекторами імперську велич. У перший же рік на привокзальній площі виник вуличний ринок — велелюдний, по-східному гамірний, і скільки поліція не намагалася його заборонити, усе було марним. Навколо ринку роїлися гарби, запряжені кіньми, а найбільше — невеличкі візки з ішаками, прив’язаними до голобель. В’юнкі хлопчаки-торговці проникали не тільки на перон, але й навіть до середини вокзалу та гучно пропонували публіці свій не хитрий, але ходовий крам — коржики обі-нон та воду. Місцевим поліцейським не вдавалося навести лад через надзвичайну прудкість малих порушників, а головне — неймовірну їхню кількість, коли на місці одного впійманого за кілька хвилин з’являлися чи не десяток нових. Коли ж адміністрація вокзалу втомилася переслідувати торговців, популяція їх сама собою стабілізувалася, і заважали вони пасажирам вже точно менше, ніж постійні поліцейські облави.

Дмитро Іванович Яворницький, який ховався від спекотного туркестанського сонця під вокзальним навісом, підсвідомо відчув пожвавлення серед вокзальної публіки, а за кілька секунд помітив дим паротяга, який тягнув за собою кілька пасажирських вагонів. Свіжозбудована Закаспійська залізниця з’єднала каспійський порт Красноводськ із самісіньким кордоном імперії — Самаркандом і дозволяла цілком цивілізовано — поромом через