Читати книгу - "Від Малоросії до України, Микола Юрійович Рябчук"

історичному міфові, в російській безмірно міфологізованій національній самосвідомості, - без чого всі подальші розмови про російську ірраціональну любов-ненависть до України (любов до міфу, ненависть до реальності) можуть сприйнятися невтаємниченим західним читачем, у кращому разі, як вияв «загадкової» російської душі - в дусі Достоєвського, а в гіршому - і це ймовірніше - як злостиві наклепи українських та інших націоналістів-русофобів на безневинних російських демократів. А тим часом, як пише Тарас Кузьо, «більшості мешканців Росії та її політичним діячам важко примиритися з "утратою" України. Вони не сприймають її як рівноправного партнера і вважають, що Україні слід бути напів-незалежною від Росії або навіть знову возз'єднатися з нею».

У цьому контексті настирливі побажання поліпшувати стосунки з Росією, як і кинуті мимохідь екс-президентові Кравчуку докори за «розпалювання націоналістичних почуттів», замість «ведення переговорів з Москвою», виглядають доволі дивними. Міф про Кравчука як «націоналістичного лідера» був витворений, скоріш за все, у російському агітпропі, здобув неабияке поширення на Заході і, зрештою, вміло використовувався комуністичними та іншими українофобськими силами в самій Україні. Жодних серйозних доказів його «націоналістичності», однак, ніде не наводилося, як і фактів «розпалювання націоналістичних почуттів» кравчуківською - переважно номенклатурною, глибоко русифікованою й традиційно українофобською - адміністрацією. Справжні «націоналісти» могли б висловити куди більше претензій до Кравчука за його легкодухість, непослідовність, назадництво. Тим більше - коли йдеться про «переговори з Москвою», де, здається, жоден інший лідер не виявив би більшої поміркованості, поступливості і схильності до компромісів, що, до речі, на думку тих-таки «справжніх націоналістів», межують із національною зрадою.

Безумовно, Т.Кузьо має рацію, стверджуючи, що «лише добрі відносини з Росією можуть урятувати українську політичну еліту від надмірних турбот щодо проблем національної безпеки» і що поліпшення цих відносин могло б посприяти «впровадженню реформ» та «подоланню внутрішньої економічної й політичної кризи». Все це слушно на рівні теорії, особливо якщо розробляти її де-небудь у Лондоні чи Нью-Йорку, проте на практичному рівні - у Києві чи Москві - все це виявляється не так просто. І то передусім тому, що Росія зовсім не прагне «поліпшення» українсько-російських взаємин, а точніше - вкладає у це «поліпшення» цілком інше ніж Україна, значення. Для Росії «добрі взаємини» з Україною - це аж ніяк не взаємини двох суверенних, рівноправних держав, а взаємини центру й периферії, метрополії і колонії, «старшого брата» й «молодшого». За такого підходу будь-які переговори з Москвою виявляються справою доволі проблематичною, оскільки йдеться тут не про ті чи ті поступки з боку України, а про фундаментальну, принципову зміну самого характеру українсько-російських взаємин - з рівноправно-партнерського на сюзерено-васальний. Коротко, парадокс цих взаємин полягає в тому, що Україна готова піти на будь-які поступки Росії, аби зберегти свій суверенітет, тимчасом як Росія готова піти на будь-які «поступки» Україні, аби лиш вона від свого суверенітету відмовилася («дала себе в руки», кажучи Шевченковими словами).

Яскравий приклад такого різного розуміння «взаємин» - суперечки довкола Чорноморського флоту. Якщо Україна від самого початку була згодна до поділу флоту з Росією на яких завгодно умовах, аби лиш добитися визнання українського суверенітету над чорноморськими портами й усім Кримом, Росія явно усіх цих поступок не потребувала, бо не про флот і навіть не про порти їй ішлося, а - про свій власний суверенітет над Кримом і над усією Україною.

Тарас Кузьо, між іншим, чудово розуміє сутність цієї проблеми, коли, зокрема, пропонує українським лідерам «зажадати від Росії перевести увесь флот до її бази у Новоросійську… звільнивши таким чином цілком і назавжди Севастополь і Крим від своєї присутності. Це, безперечно, примусить Росію визначитися, чи вона зацікавлена у флоті, чи у придбанні територій». Він розуміє це, коли стверджує, що «національні інтереси України та Росії щодо Криму - діаметрально протилежні» і що, взагалі, «національні інтереси України та Росії є різними, іноді навіть несумісними». І так, на жаль, буде доти, доки Росія зберігає імперські амбіції, доки національна ідентичність росіян будується на згаданих вище перверсивних міфологемах і, відповідно, саме існування незалежної України й неасимільованих українців сприймається як «виклик російській національній тотожності».

Власне, складається враження, що заклики Тараса Кузя до «поліпшення» українсько-російських взаємин є радше даниною західним політологічним штампам (нагадаємо, що рецензована праця писалася у 1992-1993 pp. для західних замовників), аніж об'єктивно обґрунтованою і справді здійсненною концепцією. Благодушна утопійність цих закликів (на зразок різдвяного побажання вовкам і ягнятам жити у мирі), по суті, спростовується всіма фактами й міркуваннями, викладеними у книзі. «Із трьох головних політичних блоків, що існують у Росії, - пише Т.Кузьо, - лише один, так звані західники, яких асоціюють із президентом Єльциним, належним чином сприймає незалежність інших совєтських республік, включаючи Україну. Проте (!) ще у вересні 1992 р. міністр закордонних справ Росії Козирєв заявив, що не може бути цілковитої певності у питанні про територіальну цілісність України, кордони якої можуть бути змінені мирним шляхом. Президент Єльцин і міністр Козирєв поступово стають на позиції Громадянського союзу щодо колишнього СРСР».

(Нагадаємо, що так званий «Громадянський союз», створений іще за Горбачева як рупор всесоюзного військово-промислового комплексу, виступив у 1993 р. з ініціативою проведення референдуму в Україні, Росії, Білорусії та Казахстані про відновлення «федерації братніх народів»).

Іще гірші справи з двома іншими найвпливовішими політичними силами у Росії - крайніми лівими (комуністи Зюганова) та крайніми правими (нацисти Жириновського), - що їх Тарас Кузьо об'єднує у своєму аналізі під спільною маркою «націонал-патріотів». Розглянувши їхню теорію й практику, дослідник доходить до загалом невтішного висновку: «Опинившись при владі, "націонал-патріоти" неодмінно розпочнуть повномасштабну громадянську війну між Україною і Росією на кшталт югославської». Втім, до подібних наслідків можуть допровадити і єльцинські «демократи», адже, як стверджує Тарас Кузьо, «політикою Росії щодо ближнього зарубіжжя керує Міністерство оборони, якому Президент Єльцин може дозволити поводитися на власний розсуд, як, наприклад, у Абхазії, в обмін на підтримку цим силовим міністерством самого президента в його протистоянні з парламентом… Таке ставлення Росії до країн ближнього зарубіжжя є дуже небезпечним і може призвести до нестабільності у регіоні».

Загальні висновки, що їх робить Т. Кузьо про українсько-російські взаємини, теж не додають особливого оптимізму: «Ціла низка проблем, що призвели до холодної війни у відносинах між Росією та Україною, не залишає надії на швидке поліпшення справ. Навпаки, цілком імовірно, що їхні стосунки навіть погіршуватимуться».

Як бачимо, справи зовсім не в гаданому чи, власне, вигаданому «націоналізмі» Л.Кравчука, а в чомусь значно суттєвішому. Безуспішні спроби нового українського Президента, котрого важко назвати «націоналістичним», нормалізувати українсько-російські взаємини - є переконливим